«Я розумів, що сучасна війна вимагає нових підходів. Тож коли з’явилась можливість освоїти безпілотник, не вагався. Це шанс бути корисним ще більше. Адже аеророзвідник – це очі фронту. Пам’ятаю перший обстріл. Земля дрижить під ногами, все гуде, а я повзу і розумію, що це не навчання, це по-справжньому. Але, як не дивно, до всього звикаєш. Навіть до війни. Ти починаєш діяти, не панікувати», – говорить гвардієць.

Навчання важливі, каже чоловік, але під час першого ж відрядження на фронт, відчув, що все набагато складніше. Усюди небезпека: свистять кулі, постійні артилерійські обстріли, ворожі дрони постійно слідкують за всім.

«На фронті ми виконували різня завдання. І розвідку здійснювали, і проводили наших бійців на позиції, і знищували противника. Для мене найскладніший момент був – це вихід з напівоточення у селі, куди зайшов противник. Ми не знали, де саме вони знаходяться, скільки їх залишилось після бою, і з якого боку виходити буде безпечніше. Декілька днів ми не могли вийти, нас обстрілювали. Весь сектор, в якому ми знаходились був під щільним вогнем: гради, міни, дрони. Це дуже сильно впливало на наш стан, але ми витримали», – розповідає гвардієць Сіль.

Чоловік каже, що у найважчі моменти згадував свою родину, і ці спогади додавали сил. Саме підтримка рідних – як додатковий запас енергії, яка не дозволяє зупинитися. Згадуючи війну Олега ділиться і своїми мріями – повернутись додому. Посадити сад. Почути дитячий сміх не через відео, а на власному подвір’ї.

«Так, війна нас змінила, але не зламала. Поки ми тримаємось – живе Україна», – впевнений гвардієць.

Група інформації і комунікації Західного ТУ НГУ