Південнодонбаська шахта №1, що поблизу Вугледара — це великий промисловий комплекс, що складався із 36 різноманітних будівель і об’єктів, де були закріплені українські Сили оборони. Було зрозуміло, що плануючи наступ на Вугледар противник за будь-яку ціну буде намагатися знищити точки опору, однією з яких і стала шахта. Оборону тримали зведені підрозділи 2 Галицької бригади Нацгвардії та 72-ї окремої механізованої бригади Чорних Запорожців.

Штурмові дії почались ще у травні, пригадує нацгвардієць на псевдо Морпіх. Безперервними на шахті вони стали вже на початку вересня. Загальна обстановка була дуже напруженою. Ворог мав перевагу в небі, велику кількість дронів, важкої техніки і не жалів особового складу. Окупанти застосовували тактику просочення малими групами для подальшого накопичення і проведення штурмів наших позицій на шахті.

«Перший штурм безпосередньо шахти був першого вересня, – пригадує Морпіх, – Противник тоді атакував нас кількістю, якщо я не помиляюся, 12 одиниць броньованої техніки. Використовував також пікапи, гольф-кари, мотоцикли. За підрахунками розвідки, в атаці було задіяно дві роти окупантів. Основна частина їхньої техніки була знищена на підступах нашими вогневими засобами. Частина підірвалася на мінах, які були заготовлені заздалегідь на основних маршрутах заїзду. Деяка частина ворожої техніки все-таки прорвалась на територію шахти. Тоді відбулися так звані гаражні бої, як ми їх називаємо. Коли бої вже відбуваються на поверхах, у будівлях, в гаражах, між будинками і так далі».

Гвардійці розповідають, що доходило  навіть до стрілецьких боїв на відстані 10-15 метрів. З часом на шахті були позиції де наших оборонців від противника відділяла лише одна стіна. Морпіх розповідає, що з характеру боїв було зрозуміло: противник хитрий і підступний. Ворог, не дивлячись на свої втрати, намагався закріпитися на першому поверсі адмінбудівлі шахти. Тоді українські оборонці проводили зачистки та штурмові дії.

«Був момент коли я, можливо, через необережність, провалився у отвір між поверхами і побачив ворога. Хлопці мене відтягнули. Росіянин пустив у мою сторону чергу з автомата, але все одно я дуже добре запам’ятав його обличчя. В пам’яті воно в мене залишилося. І він кричав: «Марпєх, я тєбя найду. Рано ілі поздно, я тебе найду».

Військовослужбовець 72 бригади Збройних сил України на псевдо Цар пригадує, що ворог використовував неймовірну кількість дронів. Окрім розвідувальних в повітрі постійно висіли готові БПЛА, що споряджені боєприпасами.

«Лізе ця «кацапня». Вони підходили доволі сміливо, тому що розуміли, що над нашими хлопцями, над позиціями, висять дрони зі скидами і підготовлені fpv. Велика кількість. У мене таке відчуття, наче їх привозять їм камазами. Через це дуже тяжко, тому що боєць вибігає зі свого укриття, йде на контакт з ворогом, а тут раз — і збоку прихід зі скидом. Скидає гранату і добре, якщо обійдеться лише пораненням».

За найменшої можливості оборонці планували і втілювали сміливі контрудари, аби ослабити наступ противника.  Найризикованіші операції командири брали на себе. 

«Була спроба витіснити їх з однієї з кімнат за допомогою одноразового гранатомета, який використовується проти техніки. Це була моя ідея, тож я сам її і виконував. Тоді задум був такий, що три військовослужбовці — три офіцери проводили штурмові дії. Два були на сусідній будівлі в якості вогневої підтримки, а моя задача була заповзти з одноразовим гранатометом. В принципі, ця операція дуже вдалася. Хоча, чесно кажучи, повзти метрів двадцять по побитому склі, по відкритій місцевості, прикидаючись загиблим — це було дуже… ефектно і навіть трошечки страшно. Ти розумієш, що якщо тебе побачать, то шансів на відхід не буде. Але це спрацювало. Ми дійсно змогли вибити їх з тої кімнати. Авантюра спрацювала. Хоча це було капець як ризиковано», — розповідає про один з боїв на шахті Морпіх. 

Останні ночі на шахті наші оборонці проводили за стіною з ворогом.  Українські військові запитували у росіян, чому вони тут та для чого прийшли, вмикали державний гімн України.

Наші військові згадують пережите з гордістю. Вони разом пройшли випробування боями, спільно ділили воду та їжу, евакуйовували поранених та загиблих.

«Можливо, з’явилася навіть величезна дружба за період пережитих моментів. Якщо ти довіряєш іншому військовослужбовцю свій сектор, коли ви разом стоїте на позиції, ти довіряєш йому своє життя. У нас не було там «пане лейтенанте», «пане старший лейтенанте». У нас були Юра, Артем, Коля, Петя. Склався максимально дружній варіант спілкування і співпраці. Ми всі розуміли: якщо доведеться, то залишимось тут разом. Критична ситуація дуже сильно скріплює відносини».