Сержант 5-ї Слобожанської бригади Нацгвардії Бур розповів про своє становлення як лідера військового колективу. Воював на Бахмутському напрямку, у районі Кліщіївки. Пройшов навчання за кордоном.
Буру 40 років. Зустрілися з ним на позиціях, захованих у гущавині лісу. На вигляд гвардієць молодший за свій вік, рухається швидко та впевнено. До повномасштабного вторгнення працював у сфері газовидобування.
«Я до війни працював слюсарем-ремонтником на підприємстві з видобування газу – Шебелінка. Це була робота мрії, я там душею відпочивав. Достатньо рідкісна професія і напрямок такий важливий. Бронь наше керівництво почало робити працівникам, і в мене вона є, але 18 липня у 22-му дали повістку і я пішов. Я не рвався на війну, але і ховатися від неї я не збирався, в мене син дорослий, який я йому приклад покажу? — починає розповідь Бур. — До війни я відслужив строкову службу у Криму та прийшов по мобілізації вже старшим солдатом. Почалася служба. Все згадалося швидко, та й курс навчання допоміг. Я по лінії зв’язку був, там багато роботи»
Військове братерство набуло для нього особливого значення. Після повернення з Кліщіївки у лютому 24-го Андрій разом із побратимами перевівся в інший підрозділ. А звідти одразу потрапив на великі навчання за кордон.
«З липня по середину серпня я їздив на навчання до Великобританії. Вони називалися «Курси лідерства» та були розраховані на сержантів та офіцерів. Так я перший раз у житті побував закордоном, – посміхається Андрій. Каже, що було важко, але й дуже цікаво. – Нас ганяли постійно, ставили задачу навчитися бути командирами. Тому не можна було не викладатися там на повну. Можливо завдяки тим навичкам я зможу виконати завдання та врятувати хлопців. Не можна було халтурити. Там постійно йде дощ, а потім одразу сонце – дуже парить та незвично для нас. Ми постійно вчилися теорії та практикувалися у вилазках по декілька діб. Ми штурмували ворога у лісі, відбивали свої позиції, ходили в розвідку, вели бій в межах міста, вдень та вночі по черзі керували своїм загоном. Я скинув тоді декілька кілограмів».
Бур мимохідь згадує, що за результатами проходження курсу він отримав два сертифікати. Перший про проходження курсу, другий — за те, що завершив його з відзнакою.
«Після закінчення курсу ми подарували інструктору вишиванку і поїхали додому. Поки ми їхали через військову базу, весь особовий склад вітав нас, всі віддавали військове вітання», – пригадує Андрій.
На питання про майбутнє наш герой відповідає не одразу – спочатку знімає шолом та деякий час вглядається у небо.
«Через цю війну багато життів зупинилося. Зараз треба жити далі та працювати на Перемогу. Треба вірити. Хтось вірить в Бога, він десь там є… Але тут і зараз я намагаюсь вірити в себе. Потім згадаємо всіх, коли закінчимо, — говорить воїн та після короткої паузи продовжує. — Я вже відчуваю зміни. Зміни в собі в першу чергу. Хочу набити собі тату козака на плечі, а ще хочемо з дружиною парне тату зробити. Але найбільш сильно хочу жити без війни та повернутися на стару роботу, де мене дуже підтримують та чекають».
Йдемо лісовою стежкою назад – до пункту дислокації підрозділу Бура, де нас пригощають запашною кавою та смаколиками. Андрій пригадує випадок, коли волонтери дали йому декілька ящиків пиріжків і він розвозив їх по всіх позиціях цілий день. Вже за кавою бесіда вийшла на тему вподобань. Бур дуже захопливо розповідав про своє хобі – столярство та музику. Каже, що належить до тих людей, на смаки яких сильно вплинула війна.
«Я раніше різну музику любив, а зараз переважно нашу, бо російську слухати западло», – категорично заявив наш співрозмовник наприкінці зустрічі.
Відділення інформації та комунікації Східного територіального управління Національної гвардії України
