Як і тисячі українців, Олександр пішов у військо добровольцем одразу після повномасштабного вторгнення росії. Доєднавшись до батальйону «Донбас», він пройшов шлях від солдата до офіцера.

Упродовж цих двох з половиною років нацгвардієць побував у найзапекліших точках фронту: Майорськ, Торецьк, Купʼянськ, Терни, Часів Яр… Та найбільше запамʼятався Кремінський ліс, де Олександр разом з побратимами знищив ворожий танк.

«Чому це дуже сильно запам’яталося? Тому що досить багато моїх побратимів загинули від цього танка. Тож хотілося розплати. Все відбулося у 2023-му році. Коли ми власноруч знищили ворожий танк, то відчули полегшення», – розповідає Олександр.

Складно було і під Куп’янськом, де бійцю з побратимами доводилося ходити по 30 кілометрів в повній амуніції – техніку ближче не підпускала ворожа артилерія. І запам’яталися Терни: не лише великою кількістю полонених і знищених окупантів, а й тим, що з цього пекла Олександр та його хлопці вийшли без втрат.

За свою хоробрість та мужність Олександр отримав найвищу державну нагороду – орден «Золота Зірка» та звання Героя України. У що й досі сповна не вірить:

«Спочатку, коли я приїхав до Києва, я чогось особливого не відчував. Наче це була звичайна поїздка, звичайне відрядження. І вже під час самого нагородження Президентом я зрозумів, що зараз мені будуть вручати найвищу державну нагороду».

Олександр визнає, що хотів отримати «Золоту Зірку». Втім її отримання ніяк не змінює того, ким він є. Але зауважує, що військовим важливо знати, що вони роблять добру справу.

«Кожен військовий хоче, щоб його цінували за те, що він зробив. І пам’ятали те, що він зробив. І не знецінювали того, що він зробив. Їм важливе визнання», – додає він.

Олександр планує й надалі лишатися у війську і мріє про якнайшвидшу перемогу – щоб більше не втрачати побратимів.

«Мені хочеться їздити до друзів в гості, щоб говорити з ними, відпочивати. А точно не для того, щоб їх ховати. Саме про це я мрію», –  завершує свою розповідь нацгвардієць.