Він тричі ходив до військкомату, щоб потрапити на фронт, бо сам обмежено придатний за станом здоров’я, та ще й має трьох дітей. Боєць Нацгвардії на позивний Лом за 2 місяці став командиром відділення, за рік – із рядового виріс до офіцера. Воює і нині. А от із колишніми друзями, які ховаються, каже, після війни матиме серйозну розмову. З бійцем Нацгвардії напередодні Дня Незалежності України поспілкувались журналісти національного телеканалу «Інтер».
Його служба почалася наприкінці березня 2022-го.
“Мене не брали. Обмежено придатний. Троє діток, багатодітна сім’я. З 4-го разу я потрапив в Нацгвардію”, – говорить Сергій.
Перше “бойове хрещення” пройшов під Балаклією. Разом із побратимами тримали оборону, щоб окупанти не посунули далі на Зміївську ТЕЦ. Хоча розуміли: ворог переважає і в техніці, і в живій силі.
“Було страшно, обстріли майже не припинялись. Танчик працював, міномети. Ну, 68 діб в окопах просидів. Розвідка доповідала, що Балаклія, там понад сто одиниць техніки стояло, ну, а у нас озброєння тоді ще не було дуже багато. Були автомати, гранати, РПГ, пару танків. БМП”.
Та найважчий свій бій Сергій прийняв під Кремінною. Там ворог атакував безупинно. За ту оборону боєць і отримав орден “За мужність” третього ступеня.
“Коли був прорив, почався хаос. Ніхто не розумів, що робити, ну, я взяв командування на себе. Повів людей вперед, закріпились на рубежі, дали відсіч ворогу, потім 5 діб ми просиділи у звичайних ямках, ще тоді не було там окопів, розпочали окопуватися. Набоїв було не так багато. Разів п’ять, може, більше, вони намагались прорватися, ну ми дали відсіч”, – розповідає Лом.
У Серебрянському лісі Сергій з гранатомета підбив ворожий БМП. За рік із простого рядового він став офіцером. Його підлеглі кажуть: добре, коли твій ротний був поруч в окопах на передовій і знає, як це не здавати позиції.
“Коли треба бути вимогливим, він вимогливий. Коли хлопцям от буває назустріч треба піти, там увал вибити, там день народження у когось, він піде й доб’ється за кожного бійця. Людей він жаліє. Ніколи, так сказати, не відправить їх на вірну погибель. Такого ніколи не було й не буде”, – згадує побратим Дмитро на псевдо “Масляниця”.
Сергій і зараз допомагає побратимам облаштовувати бліндажі:
“Це бліндаж побудовано власними руками. Вже, мабуть, 15-й за цей рік. Дуже складно все зараз, ну, хлопці стараються. Спальні місця робляться, буржуйка буде стояти. Буде тепло. Він ще не закінчений. Чим глибше закопаєшся, тим цілішим будеш”.
Два роки на війні втомили, не приховує боєць. Та впевнено каже: і зараз вчинив би так само як на початку повномасштабного вторгнення.
“Я вважаю, що кожен повинен прийти й допомогти армії всім, чим зможе. Може він варити картоплю, нехай варить картоплю, може він бути водієм, хай буде водієм, але «ухилянтів» багато і нам тяжко зараз. Була б, може, зміна якась, щоб ми побули трохи вдома, теж було б гарно. Якби було б більше людей у нас”.
Вдома на Сергія чекають дружина, донька і сини. Чоловік каже: хоч і має вже офіцерське звання, та мріє про спокійне мирне життя на Харківщині, де хоче збудувати будинок і більше ніколи не брати до рук зброї.
Відділення інформації та комунікації Східного ТУ НГУ
