Триста днів на позиції під постійними обстрілами, ворог за кілька метрів і неодноразові спроби евакуації, що зривалися. Двоє військовослужбовців 5 Слобожанської бригади «Скіф» Національної гвардії України провели на передовій майже десять місяців. Володимир із позивним Колобок і Сергій із позивним Прима повернулися до побратимів після надзвичайно складного випробування. Обох гвардійців представили до звання Героя України. Свою історію вони розповіли журналістам телеканалу «Інтер».
Володимир і Сергій зайшли на позицію на Харківщині на початку грудня 2025 року. Невдовзі перше місце оборони було втрачено, а військовослужбовці опинилися в умовах, де кожен день міг стати останнім.
«Вийшли виносити сміття. І нас «мавік» засік – добре, що без скиду. Ну і перший FPV-дрон прилетів десь хвилин через 20. Потім прилетів другий, він упав прямо біля входу і не вибухнув. А на другий день прилетів ще один ФАБ, ударив у той, що лежав. І все, стеля обвалилася. Я почав у Бога вірити», – розповідає Володимир із позивним Колобок.
Військовослужбовцям вдалося вижити. Прихисток вони знайшли в підвалі одного зі зруйнованих будинків. Звідти підтримували зв’язок зі своїми та стежили за ситуацією довкола.
За звуками вибухів гвардійці намагалися визначати, звідки працює ворожа артилерія, і передавали інформацію командуванню.
Де міномети працюють, де РСЗВ, звідки, дальність. І передавати своїм», –пояснює Володимир.
Так. Засікали час підльоту, скільки летить від виходу до приходу», – відповідає військовослужбовець.
Ворог був зовсім поруч. Настільки близько, що гвардійці чули розмови російських військових біля входу до сховку.
Прямо біля входу ходили, розмовляли, я чув. мабуть, два-три чоловіки точно», – пригадує Сергій.
Одного разу Володимир почув росіян неподалік і завмер, боячись видати себе найменшим рухом.
Встав, отак автомат стоїть на дивані. А щоб дотягнутися до дивана, рипить. Зараз встану – зарипить, і вони почують. Встав і стою. Вони стали біля входу, там щось поговорили і пішли далі. Я одразу передав командиру взводу. Ну, їх мінометами і розібрали», – розповідає Колобок.
У замкненому просторі підвалу доводилося дбати не лише про безпеку, а й про фізичний стан. Володимир намагався підтримувати форму, навіть коли можливостей для руху майже не було.
Усе ж сподівався, що навесні поміняють. Я там і присідав у бронежилеті, і віджимався, щоб легше було», – говорить військовослужбовець.
Час минав повільно. Щоб не втрачати відчуття днів, Володимир вів календар.
Їжу захисникам доставляли дронами. Справжньою знахідкою став занедбаний колодязь неподалік – доступ до води був особливо важливим упродовж тривалого перебування на позиції.
За словами військовослужбовців, командир постійно підтримував із ними зв’язок і запевняв, що про них пам’ятають.
Казали, весь час писали, що ми про вас думаємо, ви в пріоритеті, на першому місці», – пригадує один із гвардійців.
Однак дістатися до позиції та провести заміну було надзвичайно складно. Згодом військовослужбовці дізналися, що спроби вивести їх зривалися неодноразово. Тим часом вони пережили й сильні морози.
«Іноді окопні свічки запалювали. Ну, рідко, тому що вони смерділи. Грілки теж кидали, оці, на руки. І на тіло такі грілки», – розповідає Сергій із позивним Прима.
Та найважчим випробуванням, зізнаються бійці, була не лише небезпека, а й моральне виснаження. Триматися допомагали гумор, спогади та книжки, які їм також доправляли дронами.
За час перебування на позиції Володимир настільки захопився читанням, що міг за день прочитати цілу книжку.
Штук 40 мені скинули. Кожну з них я разів вісім прочитав. Всякі різні: романи, детективи. „Рабиню Ізауру“ читав. Та я читав востаннє в школі, напевно. А зараз я книжку на 300 сторінок прочитаю за день», – розповідає Колобок.
На зміну побратимів гвардійці чекали 300 днів. Коли нарешті з’явилася звістка, що за ними йдуть, Володимир спочатку не міг повірити.
На мене вийшов ротний, мені каже: „Чекай двох друзів, ідуть, уже близько“. Так, я не вірю, що ці до мене йдуть. Потім ще чую міномет, думаю, ці не дійдуть. А вони молодці, зеленою зоною йдуть, по рації кричать, верещать», – усміхається військовослужбовець.
Шлях назад тривав понад дві доби. Вихід ускладнили дощ, багнюка та постійна необхідність пересуватися від одного укриття до іншого.
На другий день почався дощ. Налипає купа бруду, ноги ледве тягнеш. Ще ж треба бігти від куща до куща. Я казав: „Киньте мене тут. Дайте мені пончо, я укриюся, щоб мене дрон не засік, я далі вже не піду“. Вже як залізли в пікап, то вже все, тоді вже видихнув, що і все», – пригадує Володимир.
Після повернення на гвардійців чекали звичайні, але такі довгоочікувані речі: смачна їжа, спілкування з рідними та можливість нарешті виспатися.
Сергій насамперед зайшов на улюблений спортивний сайт. Він любить дивитися бокс і вболіває за Олександра Усика. Раніше, каже, підтримував братів Кличків.
Після 300 днів на позиції, постійних обстрілів і складного виходу обидва військовослужбовці повернулися до своїх.
Володимира та Сергія представили до звання Героя України.
Група комунікації Східного Харківського ТУ НГУ за матеріалами телеканалу «Інтер»
