Молодший сержант Михайло Дорошкевич – командир відділення тернопільського підрозділу 2 Галицької бригади Національної гвардії України. За його плечима роки війни, служба у різних військових формуваннях, п’ять поранень, десятки бойових виходів та історії, які назавжди залишили слід у пам’яті. Попри пережите, він не втратив головного – віри у побратимів, Україну та майбутнє.
Родом військовослужбовець із Тернопільщини. До армії життя планував пов’язати із зовсім іншою професією. Навчався на моториста-механіка, помічника капітана І-ІІІ рангу на флоті.
Чесно кажучи, військова кар’єра ніколи не була моєю мрією. Але життя розпорядилося по-іншому. У 2016 році пройшов строкову службу, а вже наступного року підписав короткостроковий контракт і вперше поїхав у район Часового Яру. Тоді ще ніхто не знав, що попереду буде повномасштабна війна», – згадує Михайло.
Після завершення контракту чоловік повернувся до цивільного життя та працював в Одесі на елеваторі. Саме там його застала звістка про початок повномасштабного вторгнення.
24 лютого мені зателефонувала мама і сказала лише два слова: «Почалася війна». Спочатку навіть не повірив. Увімкнув новини, побачив усе на власні очі і відразу поїхав до військкомату. Добровольців тоді було дуже багато, але я знав, що чекатиму стільки, скільки потрібно. Не міг залишитися осторонь», – розповідає чоловік.
Навесні 2022 року Михайло долучився до новоствореного добровольчого підрозділу «Вікінги Хмельниччини». Разом із побратимами брав участь у звільненні населених пунктів Сумської області, а згодом воював на Донеччині та Харківщині. Після цього перевівся до Національної гвардії України, де виконував бойові завдання під Покровськом.
За роки війни Михайло пережив п’ять поранень. Попри все це, щоразу проходив лікування та повертався до строю.
Після кожного поранення було лише одне бажання – якнайшвидше відновитися і повернутися до своїх побратимів. Зараз почуваюся добре і продовжую виконувати свої обов’язки. Як командир відділення відповідаю за підготовку особового складу, передаю досвід і готую військових до тих ситуацій, з якими вони можуть зіткнутися на фронті», – говорить молодший сержант.
Одним із найважчих епізодів служби військовий називає бої за Водяне. Тоді його підрозділ опинився фактично в оточенні, але зміг евакуювати 16 поранених військовослужбовців.
Наші машини із засобами радіоелектронної боротьби не могли заїхати. Побратими ризикнули й прорвалися звичайними пікапами. Ми швидко завантажили поранених, сіли самі й виїхали. Найдивніше те, що машина не отримала жодного влучання. Навіть колесо не пробило. Думаю, на війні без удачі не виживеш», – пригадує захисник.
Окремою сторінкою бойового шляху стала операція на Покровському напрямку. Саме за неї військовослужбовець був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Ми зачистили кілька ворожих позицій, які перекривали шлях нашим пораненим хлопцям. Після цього вони змогли безпечно вийти. Думаю, саме за цю операцію мене й представили до державної нагороди», – розповідає Михайло.
Попри складні бойові будні, найбільшою цінністю для нього залишаються люди, які воюють поруч. Найбільшою підтримкою для військового залишаються рідні та наречена, з якою він познайомився навесні 2022 року на Сумщині.
Ми тоді шукали воду для підрозділу, а знайшов я своє кохання. Через два тижні після знайомства поїхав на Покровський напрямок. Відтоді більшість наших стосунків – це відстань, телефонні дзвінки і рідкісні зустрічі. Саме вона, мої батьки і бажання захистити їх мотивують мене найбільше», – підсумовує нацгвардієць.
Про війну вдома він майже не розповідає. Все, що відбулось на фронті, він намагається залишати там – на війні. І мріє, що одного дня в Україні запанує мир, який нацгвардійці виборюють для всього народу.
Група комунікації Західного ТУ НГУ
