БЗВП мені навіть нагадувала дитячий літній табір. Це був початок осені: тепла погода, бігаєш, стріляєш, вчишся. Але дуже швидко приходить усвідомлення, що попереду зовсім інше життя», – згадує чоловік.

Разом з побратимами після інтенсивної підготовки Микита вирушив на фронт. Там він виконував різноманітні завдання. Підносив провізію і набої, шукав та прокладав нові маршрути та допомагав з евакуацією.

Коли хлопці виходили з позицій і дякували нам за допомогу, ми розуміли, що їм було дуже важко. Але ми так само знали: без них не вижили б і ми. Це відчуття одного великого механізму, де кожен робить свою важливу справу», – говорить нацгвардієць.

Він нечасто згадує фронтові будні. Бо це дійсно нелегко. Найболючіші серед спогадів – операції з евакуації.

Коли виносиш пораненого, ти віриш – його врятують, він повернеться до родини. Але коли несеш свого загиблого друга, це важко. І фізично, і морально. Та ти робиш це ще й для його родини – щоб вони могли достойно провести його в останню путь», – ділиться Микита.

Був період, коли через ворожі обстріли шляхи забезпечення були знищені. Тоді доводилося шукати покинуті запаси їжі, збирати дощову воду. Разом з побратимами чоловік потрапив в оперативне оточення ворога. Але гвардійці вистояли і змогли вийти до своїх.

Кожного місяця ставало важче. Техніку підбили, до нас не було ні як, ні чим заїхати. За цей час противник зайшов з усіх боків, врешті перекривши єдину дорогу на вихід. На місяць забезпечення практично припинилося, тож доводилося шукати покинуті запаси їжі, провізії, збирати й очищати дощову воду, знаходити медикаменти», – згадує гвардієць.

За цей час він провів п’ять успішних евакуацій. Пораненим надавали медичну допомогу і виводили до точки наступного етапу.

Під час однієї з вилазок я почув крик жінки, яку поранило уламком снаряду. Їй перебило ногу, тампонажем закрив артерію, зупинив критичну кровотечу, у цей момент по нас почав працювати танк, але я стабілізував її та надав допомогу», – розповідає чоловік.

Згодом побратими змогли пробити кілька коридорів. Микита разом з товаришами виходили по дорозі, яку вже захопили росіяни. Пройшовши прямо під їхнім носом 15-20 метрів, змогли пробратися до наступної ділянки. Вона була замінована, але завдяки пильності та якісній підготовці вдалося пройти. Тут бійців вистежив ворожий дрон, але атакувати не зміг. Наступні півкілометра по чистому полю і вийшли в більш безпечну зону.

Серед фронтових буднів гвардієць знайшов можливість дистанційно захистити магістерську роботу і здобути диплом про вищу освіту. А ще знову після довгої перерви почав писати вірші.

Так складно бути, не здаватись,
тримати стрій, іти, не здатись,
стояти стійко, та не впасти,
плекати силу, та не слабкість.
Морально вистояти в полі,
не збожеволіть дайте волі.
Тримати злість, тримати втому,
удари долі по-живому.
Забути горе, хоч пече,
приймати на своє плече
той хрест…»

Ці рядки гвардієць написав на фронті. І вони додали сил йому витримати, вистояти, повернутись і продовжити те, заради чого він пішов до війська.

Я не мав бути на фронті, мав статус обмежено придатного. Але зголосився, бо відчував потребу. Моє прізвище «Крігер» – перекладається як «воїн». Я родом із Вільногірська, що на Дніпропетровщині. Ворог уже прийшов у мою область, не хочу, щоб по моїх рідних вулицях ходив окупант. Треба щось для цього зробити», – пояснює свій вибір Микита.

Зараз гвардієць продовжує службу, удосконалює свої професійні навички та передає досвід тим, хто зараз готується до бойових виходів. Після війни хоче поїхати на Майдан Незалежності в Київ та запалити свічку за кожного побратима. А ще мріє про свій будинок, дітей і власний бізнес, який буде повністю інклюзивним й працюватиме для ветеранів.

Група комунікації Західного ТУ НГУ