Є люди, чия доля звучить як пісня – іноді лірична, іноді різка, але завжди справжня. Вікторія Сімонова із Запоріжжя саме така: співачка, яка навчилася тримати в руках не лише мікрофон, а й зброю, і водночас не втратити найголовніше – здатність лікувати людей музикою.
Вона з дитинства жила сценою. Вокал з шести років, перемоги на конкурсах, престижні нагороди, виступи, навчання у творчих закладах – здавалося, її шлях уже визначений. Музика була не просто захопленням, а природним середовищем, у якому вона росла і формувала себе як артистка. Проте війна змінила все – не поступово, а різко, змусивши переосмислити саму суть покликання.
Рішення піти до Національної гвардії стало для багатьох її знайомих несподіваним. Для неї самої – це був вибір відповідальності, а не компромісу. Базова військова підготовка стала випробуванням, у якому не було місця сценічному світлу чи аплодисментам. Лише дисципліна, фізичне навантаження, зброя і постійна концентрація. Саме там вона вперше відчула, що означає жити в абсолютно іншій реальності, де помилка може коштувати надто дорого.
На БЗВП я вперше відчула, наскільки сильно можуть змінитися людина і її світогляд. Ми багато стріляли на полігоні, проходили інтенсивні тренування, працювали в умовах, які максимально були наближені до реальної бойової обстановки. Було фізично важко, іноді морально непросто, але саме там я навчилася не панікувати, довіряти побратимам і знаходити в собі сили навіть тоді, коли здається, що їх уже не залишилося.»
Та навіть у цій реальності вона залишилася музиканткою. Не за статусом – по суті. Перехід до військового оркестру став не поверненням у звичний світ, а новим його виміром. Тут музика вже не просто мистецтво, а інструмент підтримки, пам’яті, благодійності та внутрішнього відновлення. Виступи для військових, цивільних, родин загиблих, благодійні концерти – кожен вихід на сцену став емоційним діалогом, у якому важливі не лише ноти, а й тиша між ними.
Попри життя і службу в столиці, її серце залишається в Запоріжжі. Це місто для гвардійки – не просто точка на мапі, а внутрішній центр рівноваги. Саме туди вона повертається, щоб відчути себе «звичайною дівчиною», поруч із мамою, у просторі, де можна зняти броню – і фізичну, і емоційну.
Я дуже люблю Київ, тут проходить моя служба і творче життя. Але Запоріжжя завжди буде моїм домом. Це місто сформувало мене як людину і як артистку, тому куди б мене не привела доля, частинка серця завжди залишається там.»
Сьогодні Вікторія говорить про майбутнє без пафосу, але з внутрішньою впевненістю: служити, творити, писати музику і залишатися корисною людям. Її історія – це не про різку зміну професії. Це про те, як мистецтво не зникає під тиском війни, а змінює форму і стає ще глибшим. Бо іноді музика – це справді зброя, але не та, що руйнує, а та, що лікує.
Група комунікації Північного Київського ТУ НГУ
