До війни Ярослав прислуговував дяком і керував церковним хором при одній із парафій Львова. Серед хобі, в яких відводив душу, – улюблені шахи. Після початку повномасштабного вторгнення чоловіка не полишала думка як допомогти захисту рідного краю. У березні Ярослав став до лав Національної гвардії України. Після ретельної та тривалої підготовки разом з підрозділом він вирушив на фронт.
Свій перший бойовий виїзд добре запам’ятав. Це була тепла серпнева ніч. Наша група десанту летіла на МТЛБ до позицій в сторону, де гуркотів бій. Машину кидало на кожній ямі, і я втратив каску. Її просто зірвало під час руху. Інший шолом підібрав на позиціях. Останній кілометр ми йшли пішки. Я ніс на собі автомат, рюкзак, постріли до гранатомета. Ще й допомагав нести генератор. Дорогою почався обстріл. І ми, хоч і з перешкодами, ховаючись і вичікуючи сприятливої миті, таки дійшли», – пригадує нацгвардієць.
Робота вчорашнього регента церковного хору не була «гучною». Ярослав відповідав за забезпечення – евакуював поранених і загиблих, носив боєкомплект, воду, їжу.
Ми працювали переважно вночі – у той короткий час, коли дрони бачать гірше. Це був Запорізький напрямок. Період українського прориву у 2023 році. Нацгвардійці дійшли до «зубів дракона» – оборонних рубежів російських окупантів. Мою групу називали «ніжки», бо ми підносили на позиції все необхідне», – пригадує нацгвардієць.
Перше поранення Ярослав отримав у вересні. Його група проводила евакуацію пораненого побратима. Під час цього їх виявив російський дрон. Для ворога сповільнені групи евака завжди були ласою ціллю. Тож і цього разу нацгвардійців почали крити зі всіх стволів. Один з осколків залетів Ярославу під бронежилет і поранив у спину. На щастя вдалося прикрити пораненого. Група хоч і посічена уламками, але таки евакуювала побратима.
За місяць нацгвардійцю довелося знову зазирнути в очі смерті. Ярослав був провідником і заводив уночі групу на позицію. Частина шляху пролягала на відкритій місцевості – у місячному сяйві ворожий дрон помітив нацгвардійців. Пішли скиди. Більшість групи отримала поранення. Ярослав – теж. Осколки застрягли в обох ногах, зачепили кістку.
Я тоді ще не знав, що кістка зламана. Просто відчував біль. Без паніки ми надали собі першу допомогу – зупинили кров, перемотали рани. Треба було самостійно добиратися на точку евака. А обставини погіршилися. Дрони кружляли постійно, тому доводилося ховатися під розбитою технікою і тихенько рухатися далі», – пригадує Ярослав.
Дрібні уламки в нозі він відчуває і досі. Особливо вони тривожать на зміну погоди. Та нацгвардієць продовжує нести службу сумлінно і мужньо. Серед невеликих ритуалів і звичок, які допомагають Ярославу – шахи.
Шахова партія дозволяє переключити увагу, залучити внутрішню силу, сконцентруватися й отримати неймовірну насолоду від вдалого ходу. На війні, коли була можливість, то шахи також розкладали. Згодом після поранення гра дозволяла відволікатися від болю і не падати духом», – розповідає нацгвардієць.
Серед іншого Ярослав пригадує свою партію проти Олега Романишина – легенди українських шахів. Навіть з роками час не вплинув на майстерність гросмейстера. Партія вийшла непростою. Напруженою. Але головне – вона дала відчуття життя поза війною.
Для мене шахи – це моє власне «вікно» у нормальне життя. Свого роду спосіб нагадати собі, що я – це не тільки моя травма чи мій бойовий досвід. Я – це моя воля, мій інтелект і моя здатність приймати виважені рішення навіть тоді, коли гра стає справді важкою», – говорить Ярослав.
Шахи та військо мають дещо спільне – і там, і там успіх залежить від вміння адаптуватися і тримати удар. Ярослав доводить це власним прикладом: поранення – це лише тимчасова пауза, а не кінець партії. Після всіх випробувань він знову в строю, де продовжує свою головну битву. Чоловік доводить, що справжня сила і майстерність полягає не у відсутності шрамів, а у здатності знову і знову робити свій хід, наближаючи остаточну перемогу – як на шахівниці, так і в боротьбі за незалежну Україну.
Група комунікації Західного ТУ НГУ
