Йому 28 і в планах реалізувати грандіозні цілі. За його плечима досвід, лють та велика робота, попереду – нові, нелегкі, але дуже необхідні реформи та потужний розвиток сержантської ланки у війську. Його девіз – постійний розвиток, щоб бути сьогодні кращим ніж був учора.

Молодший сержант Юрій Коломієць – заступник головного сержанта Північного Київського територіального управління Національної гвардії України. Зона його відповідальності – це розвиток і навчання сержантів підрозділів Північного оперативно-територіального об’єднання. Аби зараз вдосконалювати, розбудовувати та зміцнювати сержантський корпус чоловіку довелося самому пройти шлях від солдата строкової служби до воїна на передовій.

Після закінчення Київського Національного університету будівництва та архітектури хлопець вирішив, що піде на службу в армію. За волею долі він потрапив до військової частини 3030. І хоч рік для нього пролетів дуже швидко, у гвардійця залишилось багато знайомих та друзів.

У кожного своя думка звичайно, тому можу орієнтуватися лише на власний досвід щодо цього. Але саме в армії я зрозумів, що я поступово стаю чоловіком, що це якийсь новий етап у моєму житті. До того ж я отримав дуже багато знайомств. В мене з’явилося багато друзів. Після того як я закінчив строкову службу, я повернувся до своєї цивільної справи. Тоді я не думав, що в майбутньому я ще повернуся до армії».

Оскільки чоловік здобув освіту інженера геодезиста та проєктувальника, то у цивільному житті він займався 3D моделюванням і оцифрування доріг. Згодом і цей досвід йому став у пригоді під час виконання бойових завдань на фронті. Допомагав швидко орієнтуватися на місцевості й бути провідником. Та на початку повномасштабного вторгнення російських окупантів Юрій ще не знав з чим йому врешті доведеться зіштовхнутися згодом. Проте для себе вирішив однозначно, що піде захищати свою Батьківщину разом з побратимами зі свого підрозділу.

Насправді на той момент я не розумів що таке війна. Я знав як поводитися зі зброєю, але це було на досить базовому рівні. Проте я знав куди й до кого йду. Це були побратими з якими я проходив службу. Це була моя друга батьківська хата, так би мовити. Я чітко для себе знав – там люди, які не будуть мене зневажати, що я чогось не вмію, а навпаки підтримають і ми зможемо здобути ці навички та досвід разом. Перші дні було злагодження. Усі різні, багато між собою незнайомих людей, які повинні були стати єдиним військовим колективом. Але після того, як місяць-два прослужили разом, поспали в засніженому бліндажі, десь примерзли до якоїсь сходинки в окопі, то це, знаєте, дуже гуртує людей. А ще це колосальний практичний досвід, як будуються відносини в колективі. Як формується взвод, відділення, рота, батальйон і як потрібно працювати на тому чи іншому рівні».

Після звільнення Київщини гвардієць з батьком, який вирішив підтримати сина і разом з ним захищати державу, перевівся до бригади Буревій. Це був не просто новий етап для нього, це був зовсім новий досвід.

Я потрапив до протитанкового взводу. Для мене це взагалі було дуже класно, бо раніше я міг там дивитися, як люди працюють з Джавеліна, Стугни, Корсара тільки в Ютубі або в Тіктоці. А тут у мене з’явилася можливість самому це спробувати, самому приносити якийсь внесок в оборону країни. І тому я дуже пишався тим, що можу от саме з такою зброєю працювати, можу допомагати своїм хлопцям».

Влітку 23-го був перший виїзд на Лиманський напрямок, де разом з побратимами із 67 механізованої бригади, гвардійці захищали українську землю від ворожої навали. Серебрянський ліс, шквальні обстріли, боротьба попри тотальне моральне та фізичне виснаження. Однак саме там Юрій отримав дуже важливий життєвий урок. Яскравий досвід, який згодом змінив напрям його служби.

Ситуація на фронті дуже динамічна. Особисто для мене дуже запам’яталося, що командир роти разом із бійцями ходив на позиції. У нас був сержант, який згодом став офіцером. Але він з нами був увесь час. В нього було багато саме практичних знань. Він давав настанови як по військовій тематиці, так само з ним можна було поговорити на будь-яку особисту тему. Це насправді дуже цінно, бо іноді треба хоч трішки переключатися, без цього трохи психологічно важко. Загалом і він з нами вчився. Це була така командна робота».

Через специфіку професії Юрію та його товаришам часто доводилося долати довгі дистанції з важким озброєнням. Це дало розуміння для чого потрібно постійно тренуватися фізично. І яким може бути необхідним в критичні моменти подібні навички.

Був один день, коли ворожі війська нас виявили. Ми, протитанкісти, як солодкий пиріжочок для них. Нас вели кілометрів 10, поки вже відстали від нас. Наша установка десь приблизно кілограм 20-30, а ще плюс до неї ракета одна 20-30 кг. І це не враховуючи те, що ти ще маєш свою броню, ти маєш автомат. Це дуже тяжко фізично, і морально тяжко, але ти все одно йдеш, бо жити хочеться. До війни я займався боксом три роки, мені це також допомогло. А ще добре, що ми тренувалися до того, як вийшли на позиції, як виявилося це однозначно того вартувало».

Враховуючи складні умови самої місцевості і велику вартість снарядів взводу Юрія часто доводилося працювати гранатометами.

Нас піхота навіть так і називала, вже не протитанкісти, а гранатометники. Якщо десь треба було відпрацювати, то працювали в першу чергу відразу ми. По ворожих бліндажах, по скупченню живої сили. А зимою з 23-го на 24-й рік ми для себе ще відкрили таке ноу-хау, як працювати з FPV. Ми зрозуміли, що навіщо ийти до бліндажа, нести своїми руками гранату, якщо можна її принести на дроні. Це вже зараз всі про це знають, а тоді це було ефектно і головне результативно».

Після Серебрянського лісу підрозділ перевели далі на Куп’янський напрямок. 15 місяців на фронті за словами Юрія пролетіли дуже швидко, бо кожен день був надзвичайно насиченим та виснажливим, а ще дуже цінувався час на короткий сон для відновлення сил. Про стан здоров’я також думали мало, головним завданням було вижити.

Одного разу в нас була ситуація, де орки вже впритул до нас підходили, там може до 100 м було і ми розуміли, що це така дистанція, що от-от вони вже до тебе дійдуть. Нас було мало, а їх під 20 чоловік. І це прямо дуже тяжко в таких умовах працювати. А буквально за кілька годин до цього мене в око вжалила оса, воно запухло, але я розумів, що діватися нікуди. Ми тоді і з Корсара, і зі Стугни працювали, в мене пішла алергічна реакція і я ще довго потім лікував око. Але головне напад ми тоді все ж відбили».

Повернувшись з Куп’янщини Юрій переніс кілька операцій на руку. Після одужання, реабілітації та максимального відновлення йому запропонували продовжити службу в територіальному управлінні помічником головного сержанта. Спершу чоловік трохи вагався, але коли дізнався, що буде працювати під керівництвом Героя України вирішив все ж погодитися.

На той момент я розумів, що це дуже велика відповідальність. Сержанти для мене – це були боги. Спершу я трохи переживав з чого почати. Але в мене дуже крутий командир – Ілля Жеведь. Я був вражений, що він бувши тяжко пораненим в бою, без частини ноги не просто продовжує службу, а робить великі справи. Він пройшов немалий бойовий досвід. Поки я там в студентські роки ще був маминою квіточкою, він уже штурмував посадки й завдячуючи йому та його товаришам, я як і інші українці жив і спокійно спав. Тому коли я прийшовши до територіального управління, то побачив як розвивається сержантська ланка, які люди її очолюють, який у них досвід та які цінності, я вирішив, що постараюся зробити все що від мене залежить, аби й надалі розвивати цей напрямок у Нацгвардії, бо він дедалі набирає обертів і є справді дуже потужним».

Група комунікації Північного Київського ТУ