Гвардійка на псевдо Рейв служить у підрозділі безпілотних систем 35 Сумського полку Національної гвардії України. Нині разом із побратимами вона виконує бойові завдання на Північно-Слобожанському напрямку. До війська прийшла свідомо — після спроби допомагати фронту як волонтерка зрозуміла, що хоче бути безпосередньо у строю.
Рейв розповідає, що вперше звернулася до військкомату вже на третій день після початку повномасштабного вторгнення.
«Тоді мені відмовили. Я почала волонтерити й допомагати війську. Але з часом зрозуміла: цього для мене недостатньо. Хотілося робити більше — тому вирішила спробувати ще раз», — згадує вона.
Шлях до служби був непростим: медична комісія, оформлення документів, очікування рішення. А далі — перші тижні навчання, нові правила і військова дисципліна.
«Було багато хвилювання й невідомості. Але дуже допомогла підтримка побратимів. З часом приходить розуміння: військо — це не лише про зброю. Це про довіру, витримку, взаємну підтримку й спільну мету», — говорить гвардійка.
До початку служби Рейв працювала у сфері краси. Сьогодні її щоденна робота — бойові завдання в підрозділі безпілотних систем.
«Я керую безпілотним літальним апаратом. Наше завдання — виявляти та знищувати ворожу силу і техніку, підтримувати нашу піхоту та допомагати утримувати позиції», — розповідає вона.
За словами військовослужбовиці, жінки у бойових підрозділах додають команді стійкості та уважності до деталей.
«Сила жінок у підрозділі не в тому, що вони “не гірші” за чоловіків. Вона в іншому — у здатності тримати емоції під контролем у складні моменти, швидко адаптуватися, уважно працювати з деталями. І так само важливо — підтримати побратимів, відчути їхній стан», — каже Рейв.
Вона переконана: ті, хто свідомо обирає службу в бойових підрозділах, мають сильну внутрішню мотивацію.
«Професіоналізм не має статі. Справжня сила — у виборі бути там, де найважче. Стояти пліч-о-пліч і чесно виконувати свою роботу», — говорить гвардійка.
Попри службу на передовій, Рейв зізнається: інколи дозволяє собі думати про життя після війни.
«Мрію про прості речі, які зараз здаються розкішшю. Тиша — без вибухів. Сміх дітей, шум дерев. Обійняти рідних без страху за завтрашній день. І щоб наша країна стала сильною, відбудованою та справедливою. А пам’ять про тих, хто не повернувся, жила не лише в скорботі, а й у наших змінах на краще», — каже вона.
Відділення комунікації Східного Харківського ТУ НГУ
