За рік служби 33-річний Артем на псевдо Цербер, військовослужбовець 13 бригади «Хартія», пройшов шлях від стрільця-санітара до головного сержанта взводу.
Боєць розповів про мотивацію долучитися до війська, відчуття від першого бойового виходу, взяття в полон окупантів, навчання особового складу та внутрішні трансформації за час служби.
Артем до 24 лютого 2022 року
Артем сьогодні
Строкова служба і навчання
Молодший сержант із позивним Цербер – із Кегичівського району, що на Харківщині. Дядько Артема був військовим, майбутній захисник прагнув потрапити у спецпідрозділ. Врешті у 2012-му пішов на строкову службу. Півтора роки відслужив у Харкові.
Я був молодий, гарячий. Подумав, що я не пацан, якщо не піду служити. Спочатку ми проходили КМБ – важко було, сильно ганяли. Але потім ми приїхали в Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Основна задача на строковій службі – це була охорона. Супроводжували зброю, чиновників, охороняли збройні склади, займалися конвоюванням», – розповідає Цербер.
До повномасштабного вторгнення Артем працював на рибній фабриці старшим бригадиром. Ця робота ще більше загартувала. Після початку великої війни він почав думати про те, щоб мобілізуватися.
На фабриці дуже складна робота була – температура там завжди сягала -20°С. – Після початку повномасштабної війни я продовжив працювати там. Довго вагався щодо мобілізації», – згадує боєць.
Врешті восени 2024 Цербер приєднався до лав НГУ. Одразу потрапив у «Хартію». Проходив БЗВП і хартійський вишкіл, або КМБ. Там, на відміну від багатьох рекрутів, Артему, який до цього важко працював та займався тхеквондо і велоспортом, не було складно.
БЗВП я пройшов легко, ми ходили на великі дистанції, нас привчали до витривалості, холода, – згадує молодший сержант. – А на КМБ вже було найнеобхідніше для бойових. Найбільше запам’яталася медицина. Вже була пізня осінь, багнюка, болото, й ти турнікет накладаєш, потім повзеш до побратима, щоб перевірити його – всі брудні, мокрі. Важко було хіба що звикнути морально, що не ти командуєш, а тобою, й ти маєш це виконувати».
Проте й до цього Цербер невдовзі адаптувався. А згодом на БЗВП його призначили командиром відділення. А на КМБ – вже командиром взводу.
Я швидко схопив все – зброю, амуніцію, тактику, медицину, стрільби. Допомагав нашому головному сержанту роти, стежив за дисципліною, порядком, всім допомагав по озброєнню, холостінню, тактиці. Поставив себе лідером», – розповідає гвардієць.
Бойове хрещення та полонені буряти
3-го січня 2025 року Артем потрапив у сектор в якості стрільця-санітара. Вже за тиждень разом із трьома побратимами рушив у свій перший бойовий вихід. Гвардійці мали зайти за «нуль» і закріпити дві нові позиції. Командування попередило, що там можуть бути росіяни.
Дорогою до позицій один з бійців групи підвернув ногу, його залишили на резервній позиції. Й продовжили рух утрьох. Дійшовши до позицій, оборонці побачили напіврозвалений бліндаж. Протягом трьох днів копали та облаштовували його, щоб було хоч якесь укриття. А вже за три дні росіяни почали гатити по ним.
Днів п’ять-шість нас бомбили «Мавіки», FPV. Я нарахував 84 скиди за день. У нас були два РЕБ, хоч трохи рятували, всередині обклалися мішками, – розповідає хартієць. – Потім повз нас йшли ще дві групи наших. Їх «спалили» росіяни і почали працювати мінометом. І їм дали команду заховатися до нас. Нас почали сильно розбирати. Спочатку були «трьохсоті». Я все взяв на себе: тампонував, перематував. Але у них були такі поранення, що вже нічого неможливо було зробити. Троє загинуло. Й це все на очах, на руках – дуже страшно було».
Врешті командир дав бійцям команду знайти поруч укриття. Рано вранці Цербер вирушив на пошуки і знайшов його. Й врешті зустрівся віч-на-віч з окупантами.
Я побачив два рюкзаки з «Зетками», – згадує боєць. – Закинув всередину пару гранат. І потім уже заліз туди. Нижче, в іншому бункері, сиділи окупанти. Ми взяли їх у полон. Це були буряти, які жили в Підмосков’ї. Розповіли, що потрапили до російської армії через мобілізацію. На позиціях вони сиділи і по дев’ять місяців, і рік. Жолуді варили і їли. Я їх питаю: «Чому ви не здаєтеся?». Розповідали, що їх лякали командири, нібито ми їх будемо катувати. Й забороняли виходити назад».
Тиждень гвардійці прожили з полоненими на позиції. Ще тиждень – на резервній позиції, куди їх вивели. Згодом командування наказало вивезти полонених. Загалом на позиції Цербер пробув близько місяця. Виходити було важко.
Ми знову йшли через ліс. Заходили, й ніби ще листячко було, а виходимо – вже листя нема, не розумієш, куди йти. Командир роти дуже за нас турбувався, усе робив, щоб ми там вижили. Й ми там теж робили все, щоб вижити».
За місяць після виводу полонених Артем зайшов на іншу позицію та допомагав виносити поранених іншим підрозділам. Потім повернувся у свій підрозділ. За два тижні надійшла команда замінити двох побратимів, які тримали той самий бліндаж, в якому він перебував під час першого виходу – майже три місяці їх намагалися змінити, але все марно.
Я у двійці вийшов з полоненими, а інша двійка залишилась там тримати бліндаж, – згадує боєць. – Першій групі, що заходила їх міняти, кинули газові шашки – всі живі, але відійшли назад. Наступній групі, що мала зайти, росіяни підпалили бліндаж. Наші тушили, попалили руки, ноги, речі погоріли. І їх теж вирішили повернути. Сказали: «Лише ти можеш поміняти їх». І ми з побратимом рано вранці рушили на заміну. Й поміняли їх».
За рік Цербер чотири рази виходив на нульові позиції. Й щоразу перебував там близько місяця.
Коли збираєшся і знаєш, що завтра-післязавтра виходити, нервуєш, переживаєш – більше не за себе, а за родину, яка турбується за тебе. А коли вже сідаєш у бойову машину й вас вигружають на точці, це відчуття зникає. Знаєш, що тобі треба йти. До рук себе береш, йдеш і виконуєш задачу», – каже він.
Від стрільця до головного сержанта взводу
Пів року тому Артем став головним сержантом взводу. Це сталося після того, як він втретє зайшов на позиції й замінив побратимів. Той вихід також був непростим. Але боєць вже звик до труднощів і був готовий до нових викликів.
Тоді мені дали новобранця, який боявся виходити з позиції. Я виносив сміття, землю, за посилками бігав вночі – все сам. Кажу: «Винеси сміття хоча б раз». Увечері він виніс один мішок, побіг другий виносити. Чую крик – думав, що FPV чи «Мавік» скид зробили. А це він наступив на «Лепесток». Навіть сам забіг у бліндаж, не зрозумів, що кінцівка була відірвана. Я бігом надав йому допомогу, наклав турнікет», – розповідає Цербер.
Зранку бійці отримали команду виходити. Побратимам потрібно було дійти близько 300 метрів до поля і ще близько 400 – полем. Артем тягнув раненого товариша на собі.
Боженька дозволив нам пройти поле. Але після нас спалив «Мавік» і довго цинкував, ми ховалися в лісі. Потім почав міномет працювати. Добре, що там був яр величезний, туди заховалися. Поруч були наші позиції, до них заскочили. Й потихеньку вийшли», – згадує молодший сержант.
Зараз в якості головного сержанта взводу Цербер допомагає головному сержанту роти проводити навчання і підготовку особового складу. Зокрема, працює з новобранцями.
Відчуваю себе на своєму місці, бо намагаємося навчити людей, щоб нам була заміна, допомога, – каже боєць. – Заняття у нас йдуть постійно – тактика, медицина, холостіння – ми самі їх проводимо. Розповідаєш про свій досвід, як заходиш на позиції. Навчаємо їх, щоб вони могли виконувати завдання, допомогти побратимам, щоб м’язи запам’ятали, як тримати зброю та працювати з нею. Нахолостився 150 разів – і вже краще підготовлений».
Продовжує молодший сержант і ходити на позиції. Побратими довіряють йому.
Я не боюся брати на себе відповідальність – і йти, і ризикувати собою, – каже Цербер. – Скільки разів я заходив на позиції, завжди йшов попереду. Говорю: «Піду все перевірю, потім ви вже будете підтягуватися за мною». Головне – щоб побратимі були цілі. Деякі бояться заходити. Потім кажуть: «Я з Цербером піду, всюди з ним був, з ним не боюся йти».
Також, уже перебуваючи на службі, боєць, який має 12-річного сина, одружився вдруге.
Ми з дружиною на одній фабриці працювали, знайомі давно. Війна стала стимулом одружитися, – каже він. – Дружина зараз переживає сильно, особливо, коли виходжу на позицію. Раніше два рази на місяць телефонував, казав, що все добре. Зараз – легше, бо на кожній позиції майже є Старлінк. Вийшли і хоча б написали, що все нормально».
Восени Цербер на 15 днів пішов у відпустку. Провів її вдома з родиною, їздив на річку, рибалив.
Не хотілося повертатися з відпустки, але повертаєшся, бо, як кажуть, «хто, якщо не ми?» – наголошує він. – Торік 50-60% моїх друзів вже добровільно пішли воювати».
Краща версія себе
За рік служби, каже Цербер, він навчився військовій справі і став більш впевненим.
Я набагато покращив себе, – наголошує боєць. – Раніше я не знав, що таке зброя, як її правильно тримати і застосовувати, медициною не володів. Зараз навіть удома зібрав у машину військову аптечку. Впевненіше став – і навчаю людей, і сам навички набуваю».
Найбільше молодшого сержанта зараз мотивує родина і майбутній мир в Україні.
Після першого виходу зі мною психолог спілкувалася. Запитала: «Що вас мотивувало вижити?» Кажу: «У мене одна мотивація – родина». Думаю про сім’ю і щоб швидше повернутися до неї, – каже Цербер. – Мотивує те, щоб вже вибити росіян звідси за кордон і щоб це все нарешті закінчилося. Щоб родина і батьки жили тут у спокої».
Артем не вірить у швидке закінчення війни. Проте не виключає, що і після неї продовжить службу в лавах НГУ:
Коли війна закінчиться, ми й далі оборонятимемо Україну, тільки вже як внутрішня служба. Хотілося б повернутися додому і служити в НГУ, але при цьому жити вдома з родиною».
Дмитро Кузубов, фотографії – Павло Іткін та з архіву героя
За матеріалами 13 бригади «Хартія»
