Під бронежилетом і каскою – не лише витримка, а й безмежна відповідальність за чуже життя. Бойові медикині на передовій щодня тримають свій рубіж – між болем і надією, між вибухами й тишею, між жахливими пораненнями наших героїв і радістю від порятунку. Їхній героїзм не гучний і не показний: він у холодній зосередженості під обстрілами, у рішучих рухах над пораненим і в умінні залишатися сильними там, де інші б зламалися.
Я не вчинила ніяких подвигів. Кожен би зробив на моєму місці те саме», – каже фельдшер батальйону оперативного призначення вараського підрозділу Національної гвардії України старший сержант Леся Килюшик.
Жінка сором’язливо посміхається, але кожен гвардієць в підрозділі знає, що за цією скромністю у гвардійки на псевдо Лессі залізна воля та велика кількість врятованих життів.
До повномасштабної війни вона працювала фельдшером на «швидкій». Її робота була далекою від офісного затишку: дальні хутори, розбиті дороги, виклики в будь-яку негоду. Іноді, коли машина не могла проїхати через сніг або багнюку, до пацієнтів доводилося добиратися підводами, запряженими кіньми. Це було життя в постійному русі, де бажання допомогти людям було понад усе.
Різне бувало: і інфаркти, і інсульти, і важкі кровотечі… Знаєте, коли любиш те, чим займаєшся, то воно зовсім не здається складним. Ти просто знаєш, що людину треба рятувати, і берешся до роботи. Для мене це не був якийсь особливий вибір – я просто робила те, що мусила і як підказувало серце», – згадує бойова медикиня.
Коли почалася велика війна, Леся, мама двох дітей, не змогла залишатися осторонь. Її цивільний обов’язок перетворився на військовий: у квітні 2023 року вона приєдналася до лав Національної гвардії України як санітарний інструктор, а згодом, не вагаючись, вирушила на передову.
Моя перша ротація була у Добропіллі. Місто на очах ставало «мертвим». Це важко пояснити словами: ще вчора тут жили люди, працювали магазини, а за тиждень-два вулиці спорожніли. Але там, де життя в місті завмирало, у нашому стабілізаційному пункті воно, навпаки, пульсувало з неймовірною силою. Відбувався чіткий, добре налагоджений процес, де немає місця хаосу, і кожен знає свою роль. Там я бачила все: від важких контузій до складних поранень і ампутованих кінцівок», – розповідає Лессі.
Гвардійка на мить замовкає, немов знову бачить перед собою ті розбиті вулиці та втомлені очі бійців. У стабілізаційному пункті час вимірюється не хвилинами, а врятованими життями, і кожна секунда зволікання може коштувати надто дорого. Леся згадує, як страх відступав перед професійним обов’язком, а серце краялося від кожної трагічної звістки про побратимів.
Найважчим для мене стали не обстріли чи прильоти КАБів по сусідніх будівлях, а дорога додому. Було відчуття, ніби я зраджую своїх: я їду в тил, до сім’ї, а хлопці залишаються там. Навіть зараз, у мирному місті, я подумки все одно на стабілізаційному пункті, поруч із ними», – ділиться незламна нацгвардійка.
Сьогодні старший сержант Леся Килюшик продовжує службу. Вона – доказ того, що героїзм часто буває тихим. Це вчасно поставлений катетер, затягнутий турнікет і слова, які дають надію: «Тримайся, ти будеш жити!».
Група комунікації Західного ТУ НГУ
