Історія Марії – це шлях від дитячого патріотизму до зрілої відповідальності за країну, народ, побратимів і власну родину. Медикиня 36 Подільського полку Нацгвардії капітан Марія Тофан обрала для себе військову службу одразу після здобуття освіти. Разом з братами та чоловіком вона захищає Батьківщину від ворога, відкрито говорить про свій шлях у війську, виклики війни та роль жінки на війні.
Стати лікарем Марія хотіла ще з дитинства, адже відчувала потребу допомагати людям. А любов до рідної країни в ній виховали батьки. Марія вступила до Тернопільського національного медичного університету, а після завершення продовжила навчання в Українській військово-медичній академії.
Це було моє власне виважене рішення. У родині не було медиків, але були військові. Брат – військовий, мій майбутній чоловік тоді теж служив і перебував у зоні виконання бойових завдань. Мабуть, це також підштовхнуло мене. Всі мене підтримали, і я стала військовою медикинею. Це був 2021 рік», – згадує вона.
Академія, у якій проходила інтернатуру Марія, базувалася у Києві. Там її й застало повномасштабне російське вторгнення.
У 2022 році мені був всього 21 рік. Переломний момент: від дитячої наївності – до усвідомлення, що твої рішення можуть коштувати людині життя. Ти не маєш права на страх чи розгубленість», – розповідає жінка.
У перші дні вторгнення вона вже супроводжувала поранених. Навкруги розгубленість і невідомість. Але власна відповідальність робила Марію сильнішою.
Мій чоловік був тоді на лінії зіткнення біля російського кордону. Двоє братів також служили. Батьки переживали за всіх. Але найбільшим ударом стала втрата колеги, який був на курс старший. Це дуже боляче», – ділиться гвардійка.
Під час служби у 36 полку Подільському полку Нацгвардії вона відправилась в зону виконання бойових завдань. Вона сама попросилась на фронт, щоб бути разом з підрозділом.
Я відчувала, що я маю бути там разом з бійцями. Поступово готувала до цього рідних. Там важко бути медиком. Треба думати й про власну безпеку. До того ж ворожі дрони та постійні обстріли ускладнюють евакуацію. Іноді ворог навмисно чекає, щоб вдарити по тих, хто їде за пораненими. Були моменти, які приносять біль – це загибель побратимів. Коли спілкуєшся з людьми, говориш про життя – хто як живе, у кого діти йдуть до школи, хто кого чекає вдома, а потім дізнаєшся, що ці бійці загинули», – згадує вона.
Все це не пройшло безслідно, але Марія – сильна жінка. Як Україна – вольова, незламна і непереможна. Не зважаючи на війну, удари долі, втрати побратимів, виклики і втому, вона продовжує службу і боротьбу з російськими окупантами, лікує солдатів і наближає мирне та світле майбутнє для рідної країни і свого народу.
Група комунікації Західного ТУ НГУ
