Історія Кота почалася майже анекдотично: він міг не йти на позиції та служити віддаль від фронту. Проте Олександр сам написав рапорт про бажання воювати разом із побратимами. Перший вихід на піхотні позиції тривав 2,5 доби. Шлях під постійним наглядом ворожих FPV-дронів здавався найбільшим викликом, хоча насправді пекло чекало попереду — 156 днів на позиції без можливості вийти.
Воїн з позивним Кіт (Олександр), гранатометник 24 полку імені гетьмана Петра Сагайдачного Національної гвардії України. У цивільному житті він виготовляв памʼятники. До лав Нацгвардії став у березні 2023 року, щоб захистити маму та двох сестер, адже був єдиним чоловіком у сімʼї.
Прибув на Донеччину і через 2-3 дні нам кажуть збиратися на виїзд. Склали сумки, рюкзаки – й пішли. Як думалося, днів на 20 але, як виявилося, на півроку. Однак, ми не відходили, бо знали: це наша земля і ми вистоїмо», – згадує Олександр.
Дорога до бліндажа, який став єдиним укриттям, захистом і водночас пасткою, тривала дві з половиною доби. Російські дрони, які переважали у травні над Покровським напрямком, ускладнювали пересування. Логістика була можлива лише завдяки скидам речей із дронів, бо підвіз до піхотних позицій був неможливий.
Першу добу ми пройшли й зупинилися на ніч у хлопців. На кожній позиції зупинялися, аби видихнути — дрони не давали йти. По зеленці можна було рухатися, але чуєш дрон — падаєш між дерев чи кущів на 2-3 хвилини. Пролетів — встаєш і йдеш далі і так дві з половиною доби до бліндажа», – каже він.
Очікуваний термін перебування на позиції — 20 днів або місяць. Проте, коли під кінець другого місяця вихід став неможливий через напів оточення, стало ясно, що повернення додому затягнеться.
Два місяці ми думали, що скоро будемо виходити. Поруч були поранені хлопці, які сиділи на позиції чотири місяці. Коли у нас була вода — ділилися з ними. Досі не знаю, чи вони вибралися», – розповідає Кіт.
Для Олександра та побратимів основним завданням було відслідковувати рух ворога та захищати позицію.
Доповідали, куди йшли орки, слідкували за дронами. Інколи доводилося приховано вражати їх, щоб вони не дісталися нас. Будь-який рух могла помітити їхні дрони та вразити артилерія противника. Тому ми не відчували світла від сонця — лише у бліндажі, інколи визирали, коли пробивалося сонце через дірочки», – згадує він.
Виживання потребувало суворої економії води та їжі, 50 мілілітрів води на день, підігрів на залізних кухлях або саморобних вогнищах, дрібні порції їжі — все це стало нормою життя під землею.
Інколи провізії настільки бракувало, що останній умовний шматок хліба ділили на трьох. Крихти на вагу золота, бо ніколи не було відомо, коли прилетить наступний дрон із провізією. Одну посилку знайшли за 80 метрів — дуже пощастило. Якби не знайшли — ще 3-4 дні голодні сиділи б», – пригадує Кіт.
156 днів на одному місці без сонячного світла, з обмеженою кількістю води та їжі, наклали відбиток на Олександра, але не зламали його дух. Його побратими виживали поруч і тримали оборону на позиції.
Коли виходив, я плакав. Просив Бога, щоб було тихо, щоб дійшли. Коли вітерець та менше дронів — вихід був менш ризикований. Трьом нам довелося пройти близько 10 кілометрів пішки, потім ще 12 до точки евакуації, але все минуло успішно», – згадує він.
Після евакуації Кіт потрапив у лікарню. Лише на другий-третій день вдалося заснути, фантомні звуки вибухів і дронів ще довго нагадували про фронт.
Війна запам’ятається йому людьми. І тим, як вони сиділи в окопі: просто мовчали, жартували чи говорили про минуле й майбутнє. Кіт став спокійнішим та каже, що навчився цінувати просто людей.
Тут ти або стаєш сильнішим, або ламаєшся. І коли вже не боїшся підняти голову під обстріл — розумієш: змінився. Якби можна було жити по-іншому — я б, мабуть, хотів. Але залишаюсь тут, у війську, бо так треба, бо я тут не один. Якби добровольчий рух не стихав – ми б не сиділи по 5 місяців у окопах та ситуація в середині країни диктує нам правила перебування на фронті, тому ми вимушені утримувати самі фронт місяцями», – переконаний герой.
Найкращий день для мене – коли всі наші повернуться. Коли тихо. Коли є зв’язок і можна подзвонити рідним. І коли хоча б на хвилину забути, що навколо війна».
Сьогодні Кіт уже нагороджений бригадною медаллю та поданий на нагороду «За мужність». Його історія — приклад витримки, героїзму та відданості Україні.
Група комунікації Західного ТУ НГУ
