“Мені лишалося 30 днів до звільнення у запас, коли почалося повномасштабне вторгнення. Прокинулися по тривозі, але спочатку не повірили, що все це дійсно може відбувалося. Задва дніми були вже на “Азовсталі” — останньомуфорпості.Алепотім нас відрядилидо “Азова”. Ми підвозили снаряди артилерії. Через півтора-два тижні боєкомплект закінчився, і я пішов добровольцем на “нуль”: моя перша позиція була у центрі Маріуполя за Драмтеатром”, — розповідає кулеметник Цербер. Був він на позиції також тоді, коли по Драмтеатру, де ховалося щонайменше півтисячі цивільних, російські окупанти нанесли жорстокий авіаудар. Проте тоді Маріуполь зазнавав ударів з неба, моря та суші у режимі нон-стоп. І тому спочатку, каже Цербер, було неясно, де прилетіло. Тим часом ворог рвався у місто, витрачаючи тисячі своїх солдатів та тонни боєприпасів. — Були не тільки лобові атаки, намагалися брати в кільце, заходили вночі. Через щільну забудову стрілецькі контакти були на відстані 10-20 метрів. Було дуже багато російської авіації, артилерії. О7:00 розпочиналися у них артилерійські обстріли. Потім після цього йде техніка: два-тританки,виходятьна позиції, і вистрілюють свійбоєкомплект до кінця, після цього виходять їхні БТР, і так самовсевистрілюють. І після цього йде піхота. Я бачив мобілізованих з “днр” і “лнр”. Двічі бачив чеченців,вони йшли тапросто підганяли мобілізованих, щоб вони йшли вперед. Мобілізовані, були одягнуті дуже легко, і дуже просто екіпіровані. Три магазини та один в автоматі. Каски з Другої Світової війний білі пов’язки. Хтось, взагалі, у всьому цивільному”.

Харчі та вода швидко стали страшним дефіцитом, спроби їх дістати часто завершувалися смертю. Гвардійці отримували сухпаї, медикаменти, але постійно втрачали їх під завалами та в пожежах. І при цьому намагалися ще й ділитися з маріупольцями. Бачити горе цивільних людей було нестерпно: багато гинуло на вулицях, згорало живцем у власних квартирах, задихалося під завалами своїх будинків у підвалах.