Гілка, Весна, Смаколик, Карма, Титан. Це позивні членів екіпажу ударних безпілотних авіаційних комплексів окремого загону безпілотних систем спеціального призначення «Тайфун» НГУ. Це перший у Нацгвардії і один із перших у Силах безпеки й оборони України екіпаж, який складається виключно з жінок.
Звести дронарок з різних підрозділів в один було ідеєю командира ОЗБССП «Тайфун» підполковника Михайла «Майкла» Кмитюка. Навесні 2025 року цю ідею реалізували як експеримент. На відміну від інших, «змішаних» екіпажів, де частину функцій виконують чоловіки, у підпорядкуванні старшого лейтенанта Дарії на псевдо Гілка лише дівчата віком від 22 до 26 років. Вони обіймають посади пілота, штурмана, авіатехніка, сапера та водія, хоча за потреби можуть замінити одна одну.
Спершу я переживала, що дівчатам буде тяжко самим тягати обладнання, зокрема геть нелегкі катапульти та щогли. Але ми спробували і нам добре вдається бути самостійними, – говорить Гілка. Дівчата полюють на ворожу артилерію, розрахунки FPV-дронів, б’ють по скупченнях особового складу, часом запускаючи високотехнологічні ударні дрони на десятки кілометрів.
День зазвичай починається з того, що ми їдемо нашим вірним «течиком» (мікроавтобус Volkswagen T4, – Авт.) на склад, отримуємо обладнання, боєприпаси і прямуємо на точку зльоту. Там максимально швидко вивантажуємось, маскуємо машину, розгортаємо безпілотний авіаційний комплекс і чекаємо, коли аеророзвідка знайде нам слушну ціль, – розповідає Гілка.
Мішенями обираються об’єкти, до яких не дістане звичайний FPV-камікадзе. В арсеналі гвардійок серйозніше озброєння – вітчизняні ударні крилаті дрони «Мрія 4.5.0», «Отаман» та «Гопак». Зокрема, «Мрія 4.5.0» здатна нести до трьох кілограмів вибухівки. Щоб діставати рашистів в їхньому тилу (зазвичай йдеться про цілі за 35-40 кілометрах за лінією фронту, проте за умови попутного вітру та незначної активності ворожих РЕБів «Мрія» здатна залітати в тил ворога і 60 кілометрів), дівчатам потрібно працювати поблизу лінії бойового зіткнення.
Будь-який екіпаж ризикує потрапити не лише під ворожі КАБи чи FPV-дрони, а й наразитися на ДРГ. Але наша безпека – наша відповідальність. Ми маємо зброю і стріляти добре вміємо, – запевняє Дарія.
Ще в цивільному житті вона захоплювалась кульовою стрільбою. А ще встигла закінчити Запорізький національний університет за спеціальністю «Реклама і зв’язки з громадськістю» і певний час попрацювати маркетологом у Києві. Коли ж рашисти окупували її рідну Нову Каховку, вона, не вагаючись, приєдналась до оборонців столиці і стала снайпером в одному із підрозділів територіальної оборони. В боях за Бучу та Ірпінь Дарія відстрілювала рашистів зі снайперської гвинтівки ZBROYAR Z-10. Дівчина дуже тендітна, легенька – побратими жартували, що може за гілку сховатись. Так і народився її позивний. Після звільнення Київщини Дарія вирішила пройти навчання з керування БпЛА типу «бомбардувальник» та «ударне крило», і вже наприкінці першого воєнного року продовжила службу в складі новоствореного спецпідрозділу БпЛА «Lasar’s Group» 27 Печерської бригади НГУ. У боях за Авдіївку Гілка нищила техніку окупантів «скидами» кумулятивних боєприпасів із вітчизняного важкого ударного гексакоптера Vampire. Результатом півторарічного «полювання» стали понад сто одиниць знищеної ворожої техніки: танки, БМП, САУ, РСЗВ «Град», броньовані автомобілі, вантажівки. Найефектніший феєрверк Дарія влаштувала окупантам, коли спалила важку вогнеметну систему залпового вогню ТОС-1А «Солнцепьок» – заловила його в момент, коли рашисти розгортались, аби завдати удар.
Попри разючі бойові успіхи дівчина не бажала зупинятись на досягнутому і прагнула розвиватись у своїй новій професії. У червні 2024 року вона подала рапорт про переведення до Окремого загону безпілотних систем «Тайфун», адже цей підрозділ славився постійним впровадженням на полі бою нових ідей та нестандартних підходів до їх виконання. Як-от створення суто дівочого розрахунку.
На рахунку командира жіночого екіпажу ударних БпАК старшого лейтенанта Дар’ї «Гілки» понад сто одиниць знищеної ворожої техніки
Пілота Тетяну колежанки по екіпажу кличуть лагідно – «Титанчик». Це прізвисько приклеїлось до неї ще зі студентських часів. Корінна одеситка, Таня навчалась в Інституті екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Мріючи стати телеведучою, вона самовдосконалювалась ледь не цілодобово, знімала найбільше відеосюжетів, писала найкращі сценарії. За наполегливість та працездатність однокурсники прозвали її «Титанша». Та на третьому курсі Тетяна вирішила, що мрія може почекати, а захист Батьківщини – ні. Здобувши диплом бакалавра, 21-річна дівчина записалася на волонтерські курси з управління дронами типу Mavic, після чого підписала контракт про службу у «Тайфуні». Тут вона познайомилась із бойовими посестрами на псевдо Карма і Смаколик із суміжних екіпажів. Колежанки переважно керували дронами-перехоплювачами, полюючи на рашистські розвідувальні та ударні БпЛА ZALA, «Орлан», «Ланцет», «Молнія», Supercam та іншу подібну погань. За словами Тетяни, поцілити FPV-дроном по ворожому безпілотнику для неї вже тоді було відносно нескладно. Нині ж отриманий раніше досвід дозволяє успішно керувати ударними дронами за 35-40 км за лінією фронту.
Тетяна пригадує один зі своїх найскладніших вильотів, коли шансів долетіти до цілі майже не було. Щойно піднявши в небо ударне крило «Мрія 4.5.0», дівчата зрозуміли, що ворог «гасить» РЕБом їхній зв’язок. Та ще й на хвіст упав російський FPV-перехоплювач.
Картинка на пульті постійно зникала, я не бачила, куди лечу! Потім з’являлась на кілька секунд у дуже поганій якості, як на старому чорно-білому телевізорі, і знову зв’язок втрачався. Та навіть із таким «кіно» штурман Віка якимось дивом корегувала напрямок руху. Я бачила, що FPV-дрон уже зовсім поряд із нашим літачком і от-от його зіб’є. Навмання то різко збільшувала швидкість, то зменшувала, виписувала в небі вензеля, і зрештою нам вдалося відірватись, у ворожого FPV, вочевидь, сіла батарея, – розповідає Тетяна.
Дійсно, роботу штурмана в екіпажі БпЛА можна вважати найскладнішою. Знайти у степах Запоріжжя орієнтири, та ще й в умовах постійної роботи рашистських РЕБів – ще та задача із зірочкою! Та від «Карми» жоден окупант не втече – впевнені дронарки. За плечима у 26-річної Вікторії з Чернівців дві вищі освіти за спеціальностями «Облік і оподаткування» та «Менеджмент». Певний час вона працювала економістом у будівельному холдингу – престижна робота, фінансова стабільність, хороші перспективи. Але дівчина вважала, що коли в твою країну пришла війна, то лише донатити на армію недостатньо. Тому в листопаді 2024 року розпочала службу у «Тайфуні».
Карма – це наслідок будь-якої дії людини, тобто кожен дочекається відповіді за свої вчинки, рано чи пізно. А я допоможу, щоб для ворогів України це сталось якомога раніше! – пояснює Вікторія свій позивний.
23-річна Марина із позивним Весна є одночасно і пілотом, і авіатехніком. А ще на її плечах – вся підготовка бортів до зльоту. Перед виїздом на позицію вона заряджає батареї, перевіряє справність техніки, за необхідності оновлює прошивку. А вже на місці розгортає антени, підключає кабелі, виставляє катапульту. Щогла антени важить 15 кілограмів, але у цивільному житті Марині доводилося і не такі фізичні навантаження витримувати. Раніше вона працювала тренером з повітряної гімнастики та акробатики, сама багато виступала, і вдома, і за кордоном. Та до війська планувала долучитись ще задовго до повномасштабного вторгнення. Марина відчувала, що буде велика війна і їй хотілося бути до неї готовою. Самостійно та на волонтерських курсах дівчина опановувала все, що могло знадобитися на війні: зброю, тактику, топографію, тактичну медицину та управління БпЛА.
Чому Весна? Бо вона завжди настає після холодної зими. Цей позивний означає надію – на життя та перемогу, – розповідає Марина.
У «Тайфуні» вона служить з грудня 2024 року, має власну історію бойових здобутків та невдач. Якось Весна отримала завдання уразити ворожу гаубицю, заховану в капонірі. З-під маскувальної сітки стирчав лише один ствол. Потрібно було якось залетіти під це накриття, але на низькій висоті почав «відпадати» зв’язок із дроном, екран показував лише набір сірих та білих плям. Та «Весні» вдалося помітити в сітці маленьке «віконце», куди й влетів дрон. І не просто влетів, а влучив у складені рядочком порохові заряди! Але… боєприпас не здетонував. Скільки зусиль – і все марно! – засмучувалась дівчина. Але вже наступний виліт суттєво покращив їй настрій: у покинутого приватного будинку, який став могилою для всього ворожого екіпажу FPV-дронів аж дах знесло після влучання «Весни».
23-річна солдат Марина Весна відповідає за підготовку бортів до зльоту. До служби дівчина працювала тренером з повітряної гімнастики та акробатики
Варто зазначити, що залежно від цілі дрони можуть нести кумулятивні, уламково-фугасні та термобаричні боєприпаси. Відповідає за спорядження 23-річна молодший сержант Олександра із позивним Смаколик, яка на додачу виконує обов’язки сапера і водія.
Боєприпаси перевозимо окремо від детонаторів – так безпечніше. А найвідповідальніший момент – підключення вже спорядженої детонатором «бімби» до плати ініціації літачка. Перед цим обов’язково перевіряється справність запобіжника і якщо робити все за протоколом, то – «Галактика у безпеці!», – посміхається Смаколик, і уже серйозніше, додає, – права на помилку немає. Будь-яка необережність під час під’єднання матиме сумні наслідки.
Як і її сестри по зброї, до повномасштабного вторгнення Олександра не мала жодного стосунку до війська. Вона здобувала фах філолога в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Паралельно підробляла баристою, малювала картини, шила м’які іграшки та подорожувала світом. Початок війни застала, гостюючи в подруги в Грузії. Там же долучилася до волонтерського руху. Аби зібрати кошти для військових, продавала свої іграшки, організовувала виставки у галереях Тбілісі. Згодом збирала кошти на пікапи для фронту та брала участь в акціях на підтримку України у Швейцарії. А ще пізніше, за прикладом волонтера Євгена Целіка, який зібрав мільйон гривень донатів на потреби ЗСУ під час свого пішого походу з Києва до Запоріжжя, дівчина на велосипеді подолала відстань 650 км з Цюриха до Парижу. Дорогою, яка зайняла понад тиждень, вона збирала донати і розповідала людям про війну та героїзм українців. Олександра, яка не звикла долати двоколісним транспортом такі відстані, пригадує – м’язи боліли так, що словами не передати! Але цей біль не йшов у жодне порівняння із тугою за рідним домом. Коли вона дізналася, що волонтери шукають водія, аби перегнати черговий пікап для військових, то одразу ж зголосилась. В Україні вона пройшла курси управління БпЛА та пішла захищати країну.
Пілот Тетяна Титан, штурман Вікторія Карма та водій і сапер Олександра Смаколик
Олександра, яка завжди із захопленням опановувала кожну нову справу, нині поєднує участь у бойових діях із навчанням на магістратурі у Київській школі економіки (KSE). Там вона здобуває дуже актуальну і важливу спеціальність інженера з розробки БпЛА. Розповідаючи ж про свій екіпаж, вона висловлює загальну думку всіх дівчат:
Ми як рідні сестри: любимо і переживаємо одна за одну. Бувало, потрібна якась допомога, навіть поза службою, і перший телефонний номер, який набираєш – це, зазвичай не родичі, а посестри, — посміхаючись говорить Смаколик.
