Військовослужбовець 11 бригади імені Михайла Грушевського Південного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України з позивним Одеса родом з Овідіопольського району Одеської області.
Рішення стати військовим Микола ухвалив добровільно після початку повномасштабного вторгнення. Власне, як і рішення стати сапером.
«Коли приїхав до військової частини, у якій служив до переведення в лави 11 бригади імені Михайла Грушевського НГУ, на шикуванні нам сказали, які є вакансії: тоді були потрібні водії, інженери, зв’язківці та артилеристи. Зацікавився роботою інженерів-саперів, тому вирішив спробувати себе у цій справі. Отже, так я почав швидко вчитися на сапера, набиратися досвіду та виконувати бойові задачі», – згадує Микола.
За менш ніж два роки служби на рахунку Одеса близько ста бойових виїздів. Перший із них він пам’ятає у деталях. Адже його завданням було замінувати міст біля села Мала Токмачка на Запоріжжі, аби його можна було дистанційно підірвати з найближчої до того місця позиції, коли почне проїжджати техніка ворога.
«Якось вночі ми зупинилися в кілометрі від мосту, взяли з собою все необхідне, замінували колони, протягнули дроти для підриву, але коли закінчили – сонце вже почало з’являтися з-за горизонту. Отже, поки поверталися до місця, в якому нас мала забрати автівка, то почав працювати ворожий міномет. Нам вдалося добігти до однієї з будівель, де ми сховалися на певний час. Ворог розніс своїм пострілом будинок, який знаходився через дорогу, в кількох сотнях метрів від нас. Потім було ще кілька снарядів прилетіло, але дуже вчасно за нами приїхала автівка і тоді повернулися на базу живими та неушкодженими. До того ж, ми успішно виконали поставлену задачу», – коментує перший бойовий досвід Микола.
Бути сапером – одна з найважчих у військовій справі. Маленька помилка може призвести до непередбачуваних наслідків, у тому числі – до чисельних втрат техніки та, що найголовніше, особового складу. Робота важка, оскільки треба до дрібниць знатися на цій справі, розуміти, як правильно підійти, розмінувати, чи можна взагалі розміновувати.
«Це – ювелірна робота, дуже нервова, іноді важко впоратися з емоціями, особливо коли бачиш, як твій побратим підірвався на міні. В цей момент ти нервуєш, переймаєшся, але треба миттєво брати себе у руки та виконувати поставлену задачу. Також я б зазначив, що додаткової складності додає те, що під час штурмів дуже часто йдеш першим номером, аби убезпечити особовий склад від випадкового потрапляння на мінне поле, розтяжки тощо», – каже Одеса.
На жаль, під час виконання одного з завдань Микола отримав поранення. Втім, гвардієць зберіг своє життя, а це – головне. Одеса вів штурмову групу, але дістатися необхідного місця вони не змогли, оскільки ворог почав обстрілювати різними видами озброєння. У той час одразу з’явилися поранені, яких ставало все більше, тому після наказу повертатися група почала рухатися назад. Поки бійці відходили – вже була значна кількість трьохсотих, отже, вони намагалися за можливості швидко надавати всім домедичну допомогу. У якийсь момент недалеко від Миколи прилетів снаряд від крупнокаліберного міномета, внаслідок чого гвардієць отримав контузію і був засипаний землею.
«Хлопці почали мене відкопувати, я чув лише те, як хтось кричить, у вухах був неймовірно гучний дзвін. У той момент навіть не розумів, що відбувається, навколо всі бігають, поранені, одному хлопцю відірвало руку. Я спробував допомогти побратиму, але недалеко від мене знову прилетів снаряд, уламком зачепило ногу, мене самого відкинуло в окоп, де сильно вдарився головою під час приземлення, отримав ще одну контузію. Мене почало дуже нудити, спробував підвестися, але не відчув ані ніг, ані рук. Якимось дивом ми змогли евакуюватися, всі намагалися допомогти один одному. Вже після того, як на визначене місце приїхав евакуаційний автомобіль, я втратив свідомість, а прокинувся вже у лікарні, перевдягнений, із крапельницею. Перші кілька днів кінцівки не слухалися мене, говорити не міг, відчував себе якимось «овочем»… З’явився страх, що залишуся таким назавжди, але завдяки професіоналізму лікарів, яким я дуже вдячний, мене поставили на ноги та знову почав розмовляти», – згадує Микола.
Після того, що гвардієць пережив, він цілком міг повернутися до цивільного життя, адже має чотирьох неймовірних доньок. Втім, боєць продовжує служити та допомагати країні давати відсіч ворогу протягом повномасштабного вторгнення.
«До отримання поранення я служив в іншій бригаді, але після того, як втратив можливість виконувати бойові завдання, вирішив продовжити службу, втім, ближче до родини. Так і потрапив до 11 бригади імені Михайла Грушевського НГУ, де служу на тій же посаді, що і раніше, намагаюся допомагати своїм досвідом та знаннями. Розумію, що цілком міг би «списатися», але треба робити все від себе залежне для того, щоб в Україну якнайскоріше повернувся мир. Ми всі про це мріємо», – каже гвардієць.
Після повернення миру на нашу землю Микола планує присвятити багато часу своїй родині та, звичайно, відпочити від усіх жахів, які йому довелося пережити за ці кілька років служби. А зараз його місія – передати власний досвід, дорогоцінні знання побратимам, адже розміновувати українські землі навіть після завершення бойових дій доведеться десятки років.
Група інформації та комунікації Південного Одеського ТУ
