«МВС Незламні»: Історія сержанта НГУ Владислава (Булата) Лебедя, який після тяжкого поранення мріє знову бігати

Міністерство внутрішніх справ України спільно з OBOZ.UA продовжують комунікаційну кампанію, покликану розповісти про ініціативу «МВС Незламні», історії її учасників та силу відновлення через спорт.

Він пережив вибух на Куп’янському напрямку, втратив обидві ноги, але не втратив найціннішого – жаги до життя. Ця історія не лише про війну і поранення. Вона про силу людини, яка після найважчого моменту зневіри змогла і знайшла сили сказати собі: «Я буду бігати»…

Владислав Лебідь – сержант Національної гвардії України. Позивний Булат. Гвардієць щодня вчиться ходити на протезах, тренується у басейні, готується до міжнародних змагань та планує допомагати побратимам як психолог.

Владиславу тридцять два. Родом із Запоріжжя. Міста, яке стало для нього не просто домом, а внутрішньою точкою опори. Саме бажання захищати рідний край привело його до лав Національної гвардії України на початку 2024 року.

Пішов у 15-ту бригаду оперативного призначення до свого товариша. На той момент бригада стояла на Запорізькому напрямку. Так як я сам із Запоріжжя, вирішив захищати саме своє місто», – розповідає він.

Згодом підрозділ перекинули на Покровський напрямок, а пізніше – Куп’янський. Увесь свій бойовий шлях Владислав пройшов оператором БПЛА. Пізніше став командиром відділення та виконував обов’язки командира взводу.

Він добре пам’ятає той день, коли все змінилося.

Вийшов буквально з бліндажа – і відбувся вибух. Побратими були поруч, одразу наклали турнікети, витягли мене. Дуже пощастило, що неподалік була наша евакуаційна машина. Мене швидко доставили на стабпункт, а потім я прокинувся вже в харківському госпіталі», – говорить військовий.

Поранення було надзвичайно важким. Владислав втратив обидві ноги. Але навіть після втрати Булат не дозволив собі зупинитися.

Він згадує, що найважчими були останні місяці на Куп’янському напрямку. Ворог постійно бив по логістиці, шляхи до позицій були заміновані, а пересування – смертельно небезпечним.

Ми проходили по 6–7 кілометрів до позицій. Постійні дрони, мінування. Майже все було заміновано. Рухались або вздовж посадок, або прямо по них. А там визначити, де міна, дуже важко», – каже боєць.

Попри пережите, Владислав не говорить про себе як про людину, яку зламала війна. Навпаки. Після поранення він ще гостріше відчув бажання жити.

Найбільшою мотивацією для мене стала сім’я, дружина. Але після поранення я ще сильніше відчув жагу до життя. І до спорту», – говорить Булат.

Спорт був в його житті завжди. У дитинстві Владислав займався плаванням у Дніпрі, футболом, гімнастикою, бойовим мистецтвом, боксом. Пізніше – тренажерні зали, турніки, бруси. Навіть на фронті хлопці тягали із собою гирю.

На Покровську ми постійно брали її з собою на позиції. Зараз вона вдома. Хлопці ще мають на ній розписатися – буде пам’яткою пройденого шляху», – усміхається Владислав.

До спортзали він повернувся ще до повного загоєння швів.

Рух – це життя, – пояснює військовослужбовець. – Коли є важкі поранення, дуже важливо рухатися. Це ганяє лімфу, організм починає працювати інакше».

Особливе місце в його житті тепер займає плавання. Владислав переконаний: вода допомагає не лише фізично, а й психологічно.

У воді людина відчуває себе більш вільною. А після таких поранень це дуже важливо. Працюють усі м’язи, спина, весь організм. Коли я потрапив у басейн – відчув це максимально», – каже він.

Сьогодні Владислав уже бере участь у спортивних змаганнях серед ветеранів. На дистанції 50 метрів він показав результат у 49 секунд і зараз активно тренується далі.

Попереду – міжнародний старт Oceanman – світові змагання з плавання на відкритій воді.

Тренуюсь тричі на тиждень. Планую плисти два кілометри у відкритому морі. Нас їде невелика команда хлопців із подібними пораненнями. Хтось у Львові, хтось у Києві – тренуємось дистанційно», – розповідає боєць.

Плавання, до речі, не єдиний виклик Булата. Владислав займається адаптивним регбі, тренується у спортзалі та навіть мріє спробувати вейкбординг.

Після війни з’являється тяга до адреналіну. Думаю, вона є у кожного бійця», – говорить він.

Окремим і особливим етапом для Владислава стала реабілітація та навчання ходьбі на протезах. Але й тут він від самого початку поставив собі, здавалось би, неможливу ціль.

Я сказав реабілітологу: «Я буду бігати». А він відповів: «Навряд чи. Можливо, ходитимеш із паличкою». Але потім, вже перед випискою, сказав: «Ти знаєш, ти будеш бігати», – згадує Владислав.

Тепер він готується до протезування спортивними біговими протезами.

Це моя мрія. І вона здійсниться», – впевнено каже сержант.

Після поранення Владислав почав ще глибше цікавитися психологією. Зараз він навчається на психолога і мріє працювати з військовими, які проходять через тяжкі травми та реабілітацію.

Я хочу пройти цей шлях сам, зрозуміти всі підводні камені, а потім допомагати хлопцям після поранень», – говорить він.

За його словами, система підтримки ветеранів в Україні ще потребує серйозної трансформації.

Те, що я побачив у госпіталі – систему треба змінювати. Давати більше можливостей хлопцям. Дуже багато речей потрібно змінювати», – переконаний військовий.

Він багато говорить про силу руху не лише фізичного, а й внутрішнього.

На четвертий день після операції я вже пересів у візок. І коли почав рухатись – став почуватися набагато краще. Рух – це життя. Поранення – не обмеження. Обмеження тільки в нашій голові», – каже Владислав.

І додає:

У мене забрали ноги, але дух тільки сильніший. Для мене – це не обмеження, а тимчасові незручності. Я військовий і звик пристосовуватись», – пояснює Булат.

Сьогодні він мріє не лише повернутись до активного життя, а й продовжити службу. Каже, що хоче передавати свій бойовий досвід, працювати над розвитком засобів ураження та навчати інших.

А ще Влад хоче змінити ставлення суспільства до ветеранів.

У суспільстві є певні шаблони щодо військових. Але це зовсім не так. Це люди, які пройшли надважкий шлях і їм є що дати країні», – переконаний Владислав.

Наприкінці розмови Владислав говорить уже не про себе і навіть не тільки про побратимів – про всіх нас. Говорить спокійно, без зайвих слів, але з тією внутрішньою вагою, яку не потрібно підсилювати пафосом. Про прості речі, які сьогодні мають значення.

Суспільству важливо не зупинятись. Донатити, підтримувати військових – морально і фінансово. Бо хлопці на фронті виснажені набагато більше, ніж ми можемо уявити», – каже сержант.

Владислав давно для себе сформулював і просто озвучує вголос правило, за яким живе: