Герой України старший лейтенант батальйону «Свобода» бригади «Рубіж» Північного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України Владислав Стоцький розповів про те, як проходить його лікування та відновлення, про тяжку роботу українських піхотинців й історії гвардійців, які теж заслуговують отримати найвищу державну нагороду.
«Вогонь» пережив тяжкі бої та оточення, бачив загибель побратимів та відбив безліч штурмів противника. Зараз він виконує ще одне важливе завдання – відновлюється, аби якнайшвидше повернутися у стрій. Свій процес реабілітації Владислав почав майже одразу після двох операцій.
«Я ще з катетером прийшов у зал, взяв гантелі по кілограму і почав працювати. У мене ще футболка така довга була, то я як привид туди зайшов, ще й обгорівший. Швиденько почав реабілітуватися, бо часу мало, треба працювати», – розповідає Владислав.
Нині воїн продовжує відновлення в одному з реабілітаційних центрів МВС України, його розпорядок дня дуже щільний, усі заняття проходять один за одним. Спочатку усі пацієнти розминають суглоби та розігрівають м’язи, потім починають потроху тренувати прес та кінцівки, далі проходять комплекси вправ на баланс тіла, рівновагу та чутливість.
Також гвардієць займається і індивідуально в тренажерному залі – працює з гантелями, резинкою та проводить чимало часу на біговій доріжці. По завершенню самостійної роботи продовжує працювати з лікарем-реабілітологом. Така насичена програма дуже ефективно допомагає знову повноцінно працювати пораненими кінцівками.
«У мене контрактура руки була. Майже відновив, не вистачає 3 градусів до повного розгину. Спочатку міг робити 20 градусів на розгин і 10 на згин, – зізнається Герой, вказує на шрам від операції і додає: – Уламок зайшов у руку. Він невеликий, але дуже хитрий, пробив м’ясо, зайшов у суглобову кістку. Тому я не міг згинати і розгинати руку. Завдяки наполегливій праці лікарів, від хірургів до реабілітологів, я майже відновився, за що я їм дуже вдячний».
Головна мотивація офіцера відновитися якомога швидше – можливість мати більше часу на підготовку свого підрозділу до бойових завдань на фронті, зокрема, іноземних добровольців-колумбійців.
«З ними треба ще цей мовний бар’єр подолати. Вони дивляться не тільки, що я буду говорити, а що я буду робити, дивляться на мене як на особистість, як на командира, обговорюють між собою. Напевно, вже вся Колумбія знає, хто такий «Fuego» (вогонь з іспанської – прим.), знає, хто я такий», – сміється Владислав.
Навчання та обмін досвідом не припиняється ніколи. Бійці розповідають один одному про випадки, які з ними траплялися під час бойових дій, як працювати з різними типами озброєння та як реагувати на різні ситуації в бою.
Цей процес триває як під час злагодження, так і безпосередньо на фронті. Там Герой України повторює своїм підлеглим, що головне завдання піхоти – це не пустити ворога до них в окоп, адже поки вони ззовні, то можуть загинути від того, що позаду них: від дронів, артилерії, мінометів чи танків.
«Ми щит, а позаду нас меч. Позаду є чим їх повбивати, але як тільки пустимо до себе – це вже наша робота», – пояснює офіцер.
У дитинстві боєць хотів бути лікарем, закінчив Житомирський інститут медсестринства. Владислав розповідає, що певні знання з медицини все ж допомагають під час служби рятувати життя поранених побратимів. Воїн переконаний, що на фронті будь-яка професія чи вміння може знадобитися:
«Може бути таке, що колись в дитинстві ти ремонтував «Жигуля» чи заводив генератора. Колись один раз в житті ти побачив, як це зробити і потрапить тобі в окопі генератор, він зламається, а ти будеш знати, як його полагодити. У мого побратима, який сидів зі мною в окопі був такий випадок».
Як приклад «Вогонь» розповідає про побратима на псевдо «Крячик», який у цивільному житті працював піцайолою. Він не усе життя готувався бути солдатом, утім у бойових діях проявив себе дуже сміливим, відданим і мужнім воїном.
«З важкого дрону нам скинули мішок із провізією. Зима, випав сніг і мішок там третій день лежить. Доїдаємо вже що є, хочеться їсти, і «Крячик» каже: «Я піду». Я хочу їсти, але не наказую йому йти, бо якщо він на щось наступить… а він може наступити на що завгодно, бо сніг лежить і кожен крок – як пощастить, – пригадує Владислав. – Пішов він метрів 100 ліворуч, знайшов мішок, повернувся, приніс продукти і ми поїли, пораділи. Потім зійшов сніг, а ми всі в «лєпєстках». Кажу йому: «Ти представляєш, що було б? Ти міг би мінімум без ступні лишитися. «Крячик» – легенда, герой!».
Офіцер на власні очі бачив приклади героїзму українських військовослужбовців, які ціною свого здоров’я, а часом і життя, рятували побратимів від загибелі. Деякі такі історії більше нагадують вигадані сценарії гостросюжетних фільмів чи книг, утім, на жаль, це буденність, в якій щодня живе і працює наша піхота.
Герой згадує ще один «кіношний» випадок:
«У нас в батальйоні є «Вирва», вона піхотинець, була за кілька позицій від мене, відбивала штурми, повела себе досить гідно. У них там сиділо троє чоловік на позиції: українець, колумбієць і вона, – каже гвардієць, і продовжує: До них росіяни підійшли впритул після штурму. Вночі наші заклали вхід мішками, у них «нора» в землі. Росіяни кажуть: «Вырва», мы знаем, что это ты. Выходи, сейчас тебя е***ь будем». Почали вибивати мішки. Вона думає: «А що мені робити?». Українець і колумбієць після штурму лежали без свідомості, то вона собі автомата під шию і палець на спусковий гачок. Каже: «Вони без свідомості, а я не хочу, щоб мене ґвалтували, я застрелюсь».
Окупанти не змогли пробитися всередину позиції «Вирви», гвардійка дочекалася і змогла вийти на зв’язок зі своїми, щоб доповісти про все, що відбулося. Командири наказали їй відходити з пораненими на іншу позицію. За словами офіцера «Вирва» тягла напівпритомних побратимів близько півтора кілометра, аж поки їх не евакуювали.
Ця та ще сотні схожих історій приводять Владислава Стоцького до висновку:
«Кожен піхотинець, який сидить на позиції, – Герой України. Кажуть, що піхотинці та штурмовики – це самий хардкор. Я штурмував тільки свої позиції, бо до мене зайшли росіяни – зачищав окоп. Кожен крок: я виживу чи помру, я буду першим чи другим, і він мене застрелить, – розмірковує воїн. – От тільки штурмовик штурманув, дали по зубам – він відкотився, а я штурманув свою позицію, вибив їх і на ній далі сиджу, чекаю. Як на мене, це найважча, нереальна та найбільш несправедлива праця».
Статус Героя України та медійність гвардієць хоче спрямувати на користь своєму підрозділу – поки Владислав проходить реабілітацію, може допомогти максимально забезпечити побратимів з батальйону «Свобода», аби ті мали усі необхідні засоби виживання й успішного знищення противника.
Відділення комунікації секції персонального штабу Північного Київського територіального управління НГУ
