Військовослужбовці 50 полку імені полковника Семена Височана Національної гвардії України разом із родичами загиблих та зниклих безвісти захисників України здійснили спільне сходження на гору Хом’як. Цей підйом став символічним шляхом пам’яті, підтримки та єдності людей, яких об’єднали любов до своїх рідних і спільний біль.
Перед початком маршруту учасники вшанували хвилиною мовчання пам’ять воїнів, які віддали життя, захищаючи Україну. Шлях до вершини був непростим. Круті підйоми та гірська стежка вимагали витривалості, однак для кожного учасника це сходження мало значно глибший зміст. Воно стало можливістю згадати рідних, поговорити про них, розділити переживання з людьми, які розуміють цей біль без зайвих слів.
На вершину учасники принесли стяг з іменами загиблих та зниклих безвісти захисників. Його підняли над Карпатами як символ пам’яті про тих, хто віддав найдорожче за Україну, і тих, на повернення кого продовжують чекати вдома.
Приємно, що у нашому 50 полку імені полковника Семена Височана НГУ пам’ятають своїх побратимів, які зараз у небесному війську, та організовують такі зустрічі для родин загиблих. Це нас об’єднує, ми знайомимося з людьми, які пережили такий самий біль. Підійматися було дуже важко, але в цей момент я думала про те, що наші хлопці йдуть на позиції зі значно важчими рюкзаками, у набагато складніших умовах, коли над ними ще й літають дрони. Тому я розуміла: треба дійти до вершини», – ділиться дружина загиблого воїна Андрія Атаманюка Ольга Якобчук.
Для багатьох дорогою оживали особисті спогади – спільні подорожі, розмови, моменти, які назавжди залишаються частиною життя.
Підйом був дуже емоційним. Особливо коли я сіла трохи відпочити – перед очима промайнули всі моменти з братом: наші подорожі, розмови, час, проведений разом. Саме тут, у горах, усе це згадалося особливо яскраво. Тому для нас дуже важливі такі кроки заради пам’яті про наших рідних», – розповідає сестра загиблого воїна Руслана Піддубного Лілія Мохненко.
Після спуску учасники зібралися за спільним столом. На них чекав гарячий бограч та жива музика. Але найважливішим залишалося спілкування – можливість побути разом, поділитися спогадами, підтримати один одного та відчути просту людську присутність поруч. Особливим завершенням зустрічі став авторський вірш, який прочитала мати полеглого Дениса Мартинюка пані Руслана. У цих рядках переплелися особистий біль, любов, вдячність і пам’ять про тих, кого вже немає поруч.
Цей день був про пам’ять і підтримку. Про тих, хто віддав життя за Україну. Про тих, кого досі чекають додому. І про тих, хто продовжує нести їхні імена далі.
Група комунікації Західного ТУ НГУ
