Станіславу – 26 років, народився на Одещині, 2010 року переїхав до Кропивницького. Він – поет, публіцист, літературний критик, лауреат десятка державних літературних премій. Вірші пише з дитинства, друкуватися почав у 15 років. На сьогодні деякі тексти молодого поета перекладені польською, білоруською, англійською та французькою мовами.
До війська юнак потрапив ще солдатом-строковиком у 2021 році. Служив у місті Києві, у конвойному підрозділі.
«Я прийшов у армію автором двох поетичних збірок», – згадує Станіслав.
Через півроку служби хлопець вступив на навчання до академії Національної гвардії України на командно-штабний факультет.
«Це мій шлях», – коротко пояснює Станіслав власний мотив стати професійним військовим.
Та про поезію майбутній офіцер не забував і під час навчання – за декілька років він став лауреатом багатьох літературних премій.
47 діб – під постійним вогнем артилерії та роями ворожих дронів
Навесні 2025 року військовий закінчив навчання та вже молодим командиром потрапив до 15 бригади Національного гвардії України «Кара-Даг». І фактично відразу по прибуттю вийшов з підлеглими на бойове завдання на передові позиції оборони. Пробув там Станіслав 27 днів. Так почалася його війна вже як бійця.
Свої фронтові обов’язки Владислав описує по-військовому сухо: «Виконував поставлені командуванням завдання на Куп’янському напрямку як командир піхотного взводу. Основною нашою метою було знищення противника, який іде в наступ. Але також ми облаштовували наші рубежі, мінували підходи до них і логістичні шляхи ворогів. Звичайно, діяли у тісній взамодії з розвідкою та операторами безпілотних систем – як і належить піхоті».
Найдовше воїн пробув на позиції 47 діб – під постійним вогнем артилерії та роями ворожих дронів.
«Це Людина з великої букви, мій хороший друг, дуже поважаю його як особистість. Він «зробив себе», ще не будучи у війську, і відмінно зарекомендував себе на війні – хоча міг служити в штабі», – розповідає головний сержант третього батальйону бригади «Кара-Даг» на псевдо Ланцюг.
Свій професіоналізм та стійкість Владислав підтвердив під час зборів молодих командирів, які нещодавно проводилися за ініціативи командування батальйону. «На цьому вишколі він був одним з найкраших: зайняв друге місце, пропустивши поперед себе лише командира взводу розвідки – фактично, спецпризначенця», – згадує Ланцюг.
Проте навіть в екстремальних умовах Станіслав не міг не писати вірші.
«Я багато написав, коли був на позиціях. Особливо вночі. Бо вночі тихо і вороги менше ходять, є час, щоб зосередитись. І щось находить. Ти ніби входиш у себе, саморефлексуєш, на декілька хвилин забуваєш про реальність», – згадує поет.
Війна Станіслава – це залишатися вірним поезії, позиціям та побратимам
Та перш за все сьогодні Станіслав – воїн, справжній захисник рідної землі. Він розповідає не тільки про видані поетичні збірки, але й про бойові заслуги рідного третього батальйону.
«За весь час ми не втратили жодної позиції на нашій лінії оборони. Коли вороги стирали одну нашу позицію, ми в кількох десятках метрів викопували іншу. Тобто, окупанти не могли зайти і закріпитися», – розповідає Станіслав.
До своїх побратимів воїн-поет відноситься, як до рідних.
«Наш батальйон – як одна велика родина. Що стосується всієї 15 бригади НГУ – впевнений, що український народ і українська нація віддають шану воякам цієї бригади. Бо вони зробили стільки… Просто героїчні люди. Ті, що пройшли фронт – і продовжують його проходити. Це дійсно бойова бригади – ні додати, ні відняти», – впевнений Станіслав.
«Найгірше – це коли ти бачиш своїх мертвих солдат. Особисто я втратив багато друзів, як і кожний з нас. Тому коли мені починають казати деякі «пацифісти», що через десять років ми забудемо цю війну, я питаю – а хто забуде? Забудуть матері, які втратили дітей? Чи забудуть дружини, які поховали чоловіків через цю мерзенну імперію? Сумніваюсь», – розмірковує воїн-поет.
І додає, що втрати гвардійців завжди були кратно менші за кількість ліквідованих ними окупантів.
«Він гідно тримав стрій, навіть знаходячись у, здавалося, безвихідній ситуації. Наприклад, у свій перший бойовий вихід йому довелося декілька днів самотужки тримати позицію – і він зробив це, не відступив», – ділиться роздумами про друга Ланцюг.
Сам Владислав більш скромний у самооцінці:
«Під час перебування на лінії бойового зіткнення були різні випадки, як хороші, так і погані – все, як у житті. Та війна вчить і командира, і особовий склад швидко реагувати на різні гострі ситуації, які виникають на полі бою, на вістрі цієї війни».
Станіслав не вірить у швидкий мир з росією. Він впевнений, що навіть якщо буде якесь політичне врегулювання, воно не буде довгим.
«Вороги не зупиняться. І через деякий час знову почнеться війна. Ми ж знаємо свою історію – росіяни від нас не відчепляться, бо у них немає власної історії», – розмірковує чоловік. Та все ж висловлює впевненість, що ми таки дочекаємося краху агресивної імперії, але для цього треба працювати: «Сьогодні ми вбиваємо москалів, щоб потім нашим дітям не прийшлося їх вбивати».
Також воїн-поет захоплений стійкістю українського народу:
«Я знаю, якою ціною дістається наша свобода. І мушу сказати, що українці – люди героїчні, без перебільшення. Це народ, який готовий іти на самопожертву заради Незалежності Батьківщини».
Звитяга піхоти бригади «Кара Даг»
Нещодавно Станіслав повернувся з чергового бойового завдання. Він зі своїм підрозділом пройшов вперед, у «сіру зону», та закріпився на позиції. Причому бійці так майстерно хитрували і маскувалися, що вороги помітили наших хлопців тільки через два тижні. Тоді в гвардійців полетіло все, що може літати і вибухати. Та це не злякало підлеглих воїна-поета. І вони, утримавши позицію протягом декількох тижнів, дочекалися ротації.
Ланцюг згадує цей яскравий момент як приклад мужності та професіоналізму Станіслава:
«Туди не змогли зайти ГУРівці, при всій до них повазі. А він прийшов, завів людей і утримував цю позицію стільки, скільки було треба. Хоча хлопцям там не було, що їсти, що пити, та ще й здоров’я почало Владислава підводити. А коли прийшов час виходити, він витягував звідти «трьохсотих». Дуже гідна людина».
Сам Владислав з дещицею гумору згадує інший випадок зі свого бойового досвіду:
«Ми з моєю групою заходили на позицію і не знали, що там є вороги – а вони там сиділи. Коли я підійшов до бліндажа, звідти долинуло з московським акцентом: «Кто здєсь? Позивной твой?». Я йому відповідаю свій позивний – Вопрос. А москаль: «Какой, на …, вопрос, позивной твой, бл..?!». Цей діалог дав мені час та можливість вірно зреагувати на ситуацію і знищити ворогів. Тож виходить, що дивний позивний врятував мені життя».
Війна змінює людей – і Владислав не став винятком:
«Я за цей рік кардинально змінився, бо бачив такі речі, про які і говорити не хочеться. Бачив людей, які пересилювали себе – та і мені доводилося себе пересилювати. Я навіть не уявляв, на що здатен у найважчі моменти, коли все твоє тіло, весь ти напружений, весь зосереджений на виконанні певної роботи».
Сьогодні Станіслав пройшов лікування від легких уламкових поранень та планує найближчим часом повернутися у стрій.
За мужність і високий професіоналізм проявлені під час виконання бойових завдань Станіслав відзначений нагородою Головнокомандуючого ЗСУ «Срібний Хрест».







