Щодня він вчиться новій ході. Його піднімають не протези, а воля.
Максиму Люшняку – 26. Свою історію боєць розповів під час тренувань в одній із залів реабілітаційного відділення “Державної установи «Головний медичний клінічний центр Міністерства внутрішніх справ України». Місце, про яке знають усі, але мало хто знає його справжні історії. В стінах відомої медичної установи живуть невидимі сюжети наших Героїв: про силу духу, коли тіло вчиться жити знову, а серце — вірити у майбутнє.
“Я вже 5 місяців тут, – розповідає боєць. – З поля бою опинився в стаб пункті. Саме в Дружківці мені провели першу ампутацію кінцівок. Потім лікування в Мечникова, звідти направили сюди. В госпіталі МВС мені зробили потрібні операції. Далі був медичний заклад в Одесі. А в січні цього року я знову повернувся до Києва, на мене чекала реампутація”.
Максим, на позивний Ланос, виходець з файного краю Тернопільщини. За фахом – механік з ремонту автомобілів, електрогазозварник. Простий хлопчина з глибокою душею і щирим серцем. Не з чуток знає справжню ціну свободи і незалежності українського народу.
“На фронт я пішов добровольцем у квітні 2022 року. Вже не міг дивитися на те, що відбувається. Все бісило. росіяни мене завжди бісили, а зараз тим паче”, – зізнається Ланос.
З підписанням контракту, Максим в невдовзі виїздить до сусідньої Польщі на курси базової військової підготовки. Потім – відпрацювання здобутих навичок на українському полігоні. Далі був фронт.
“Зараз згадую, прикольно було. Поляки в захваті були від занять, які проводили наші бойові інструктори. Без перебільшення, дійсно потужний курс був. Нас багато чому навчили. Азов – багатогранна штука, мультизадачна. Тут треба знати багато і вміти все”, – продовжує Максим.
Армійські будні увірвалися в його життя, як буря після тиші. Донеччина. Торецький напрямок. Ритм війни змушував змінювати свідомість. Макс дорослішав на очах.
“Мої перші бойові виїзди були в ліс Кремінної. Там спочатку базувалася бригади. А потім нас перевели в Торецьк. Поранення я отримав 1 грудня 2024 року”, – ділиться подробицями азовець.
На фронті Макс був водієм бронемашини. Бойове завдання тоді то призначали до виконання, то відміняли. Але, зрештою, хлопцям все ж таки вдалося здійснити виїзд. Під’їжджаючи до позиції, ворог почав мінометний обстріл автівки, за кермом якої був наш Герой. На годиннику третя ночі. В ту хвилину увесь екіпаж бронемашини вже прощалися із життям.
“Ми мали би привезти провізію і забрати наших хлопців з позиції. Не доїхали десь з 500 м, як по нас прицільно почали працювати окупанти. Працювали на знищення. Я побачив якийсь будинок. Своєму штурману-медику повідомив, що я біжу в укриття. Мені вдалося пробігти буквально метрів 5, як недалеко від мене падає і детонує міна. Я розумію, що трьохсотий”, – продовжує розповідати Максим.
З відкритими переломами та множинними проникаючими ранами побратима знайшов медик. Він наказав Максиму повзти до будинку. Максим спершу зафіксував собі турнікет і почав повзти.
“На евакуацію ми чекали 14 годин. Поки ворог не розбомбив нашу машину – не заспокоївся”, – додає деталі воїн.
За словами пораненого бійця, для ворога Торецьк був і залишається важливим напрямком. Населений пункт знаходиться на горі. І їхнім основним завданням було взяти в оточення місто і дістатися вершини. З гори відкривався широкий кругозір на околиці даної місцевості.
Ампутація нижніх кінцівок Максима була неминучою. Факт, що пожиттєве життя на протезах, сприйняв гідно.
“Для мене це був не страх. Це був виклик. Треба пробувати і продовжувати жити життя”, – додає Максим.
Через довгий шлях лікування, Максим досить швидко стає на короткі протези. Згодом, короткі змінюють на протези з колінним модулем. Вже за два тижні Максим стає на обидві запротезовані ноги повноцінно.
Мине досить короткий проміжок часу, як Максиму знову доведеться проводити реампутацію через паталогічні кісткові розростання.
“На жаль, після ампутації кінцівок, ріст кістки не припиняється. У пацієнтів починають відростати кістки. Цей процес відбувається неприродньо. Кістка розростається в різні боки шипами і в людей з втраченими кінцівками з’являється остеофіт. Новоутворення на краях кістки можуть бути наслідками дегенеративних процесів: артрозів, травм, які часто супроводжуються болем і призводять до обмеження рухливості”, – пояснює фізичний терапевт реабілітаційного відділення Іван Матяш.
Іван Олександрович вже сім років у сфері реабілітаційної медицини. Лише за останніх два роки через його руки пройшло близько 1200 пацієнтів. Лікар каже, що найбільша складність в діяльності – це робота з парними ампутаціями. Підготовка до протезування титанічний процес, який вимагає неабиякої уваги і професійного хисту.
“Це копітка робота з контрактурами. Це коли зменшується об’єм рухів у суглобах. Насамперед, треба забезпечити нормальну силу м’язів. Часто у пацієнтів з високою ампутацією значні фантомні болі. В цей момент ми разом з психологами і в цілому з нашою командою пропрацьовуємо все до дрібниць: відновлюємо максимальний баланс пацієнта, масимальну силу, максимальний об’єм рухів. Тобто і фізично, і морально готуємо бійців до майбутнього протезування, аби вони повернулися якнайшвидше до нормального життя”, – продовжує лікар.
Медик реабілітаційного відділення впевнений, що вдале протезування залежить від правильно сформованої культі пацієнта і правильно підібраної гільзи металевої конструкції.
“Обов’язково мають бути абсолютно мобільні еластичні рубці. Щоб уникнути мікротравм, в своїй роботі я використовую препарати з колагеном. Така процедура мобілізує мануально рубці і додає їм еластичності задля уникнення спаювання до тканини”, – розтлумачує Іван Олександрович.
Атмосфера в Центрі як завжди дружня і особлива. Зустріти пацієнта з ампутацією, який занурився в свої переживання і закрився, практично неможливо. Тут панує чорний гумор, що тримає всіх на гребені однієї хвилі.
Незалежно від статуса, і пацієнти, і лікарі, чітко знають свій розклад занять і алгоритм своїх дій. Активні заняття спортом, відповідні вправи, прописані реабілітологом, ведуть до успіху. У випадку Максима, основною задачею є зміцнення м’язів спини і якомога швидше стати на ноги, аби його дорога знову привела до війська.
Довідково: Проєкт Віктора і Олени Пінчуків RECOVERY – національна мережа реабілітаційних центрів для поранених військових. Меморандуму про співпрацю між національною мережею RECOVERY та МВС підписано в 2024 році. Проєкт RECOVERY — приклад партнерства між приватним сектором і державою, коли благодійники створюють інноваційні реабілітаційні центри на базі державних медичних установ. Нині в Україні працює 18 інноваційних реабілітаційних центрів RECOVERY, де військові безоплатно проходять відновлення після поранень. У цих центрах уже отримали допомогу понад 30 тисяч захисників і захисниць.
Департамент комунікації МВС України
