Олена знімала людей живими: перед виходом на завдання, між операціями, у моменти сміху, втоми, страху і втрат. Камера стала для неї способом зберегти те, що відбувалося між людьми, поки навколо тривала війна. Значна частина фільму пов’язана з Національною гвардією України та людьми, які були поруч із режисеркою на різних етапах війни.

Фільм уже здобув вагомі нагороди: Головну нагороду DOCU/УКРАЇНА на Docudays UA, Премію пам’яті Віктора Ониська за найкращий монтаж, Документальну премію імені Руслана Ганущака «Тиша у війні», а на Sarajevo Film Festival – Special Mention Award for Promoting Gender Equality.

Зараз стрічка вирушає у міжнародну фестивальну подорож. Для Олени Максьом важливо, щоб разом із фільмом за кордоном говорили не лише про український досвід війни, а й про людей, які щодня її проходять – зокрема про бійців Національної гвардії України, їхню роль у цій війні та про тих, хто загинув і вже не може розповісти про неї сам. Це також спосіб зберегти їхні голоси, обличчя і пам’ять про них.

Знімати цей фільм стало для мене способом залишатися в розмові з тими, кого вже немає. Не дозволити, щоб їхня присутність залишилася тільки в історії про те, як вони загинули. Пам’ятати їх живими, такими, якими вони були поруч із нами: говорили, жартували, втомлювалися, боялися, сперечалися, продовжували робити свою роботу. Для мене цей фільм є способом продовжувати їх слухати і залишити свідчення про людей, з якими ми проходимо цю війну», – розповідає Олена Максьом, військовослужбовиця та режисерка НГУ.