НАЦІОНАЛЬНА ГВАРДІЯ УКРАЇНИ

Телефон довіри (044) 226-22-52

Напередодні Дня матері в Уманському художньому музеї відкрито фотовиставку «Незламні». Ініціатори фотопроєкту − міська громадська організація «Родина героя» та міськрайонна спілка «Ветерани АТО/ООС» − запросили на фотосесію в національному вбранні  жінок-уманчанок, чиї сини або чоловіки загинули  на російсько-українській війні, та жінок, які брали участь в бойових діях на Донбасі. Допомогли реалізувати задум громадських активістів меценати.

Кожна мати − сильна, мужня та вольова особистість

Зазначимо, що ідея за допомогою фотомистецтва розповідати про мужній і сильний характер  українських жінок, які втратили на війні синів та чоловіків, народилася  два роки тому в столиці. Ініціаторкою проєкту «Сильні духом. Мами» стала Наталія Дубчак, син якої Олександр загинув під Дебальцевим.

Уманчани ж своїм проєктом «Незламні», образно кажучи, надають ідеї друге дихання  і закликають пам’ятати героїв і доносити до людей, що кожна мати − сильна, мужня та вольова особистість, а разом  жінки та й усі українці – дуже велика сила.

− Тривалий час ми були не готові до участі в  такому фотопроєкті – позначалися важкий психологічний стан, гіркота втрати, невимовний материнський біль, −  зазначила в розмові одна з учасниць фотосесії й одночасно організатор виставки Оксана Слонська. – Але якось після чергового обговорення ідеї дійшли висновку, що відтермінування цього проєкту не робить нас сильнішими, а наша слабкість не допоможе зберегти пам’ять про наших героїв. Одностайно вирішили, що фотографуватися будемо в національному вбранні. І обов’язково в кадрі повинен бути військовий «піксель», як пам’ять про наші втрати й символ  вірності полеглим.

 

 

Ініціативу громадських активістів фінансово підтримали представники ЖК «Греків Ліс», які, до речі, надають допомогу уманським учасникам АТО/ООС в облаштуванні ветеранського простору й музею російсько-української війни.

− Працювати з жінками, які втратили на війні синів та чоловіків, було цікаво й водночас зворушливо та відповідально, − розповів керівник проєкту фотограф Семен  Сапаєв. – Звичайно, я знав, що подібний фотопроєкт колись уже мав місце, але  хотілось привнести щось своє. Ми вирішили, що в кадрі разом із жінками мають бути й діти, заради  майбутнього яких й загинули наші захисники.

За словами Семена, йому, як фотографу, дуже важливо було знати хоча б коротко історії синів і чоловіків героїнь фотопроєкту.  Так йому було легше і краще налаштуватись на створення образу жінки-матері й знаходити спільну мову з учасницями проєкту.

− Робота в фотостудії з учасницями особливого проєкту мені запам’ятається надовго, − зізнався Семен Сапаєв. – Були випадки, коли жінки під час зйомок не стримували сліз. Вони дивились на мене, молодого хлопця,  а уявляли на моєму місці свого сина, якого не дочекалися з війни. Так про це мені й казали. Та все ж вважаю, що нам разом із учасницями вдалося створити правдивий образ української сучасної жінки-матері, у якої очі сповнені печалі та гордості одночасно.

«На світлині – моє зображення, а в серці моєму – мій син, що загинув за Україну»

 

− Коли мене запросили стати учасницею  цього фотопроєкту, я подумки звернулась до сина: а чи схвалив би мій Ваня мою участь в ньому, − поділилась враженнями Любов Григорівна Кучер. – Гадаю, що схвалив би. Я виховувала в синові звичайні людські якості – чесність, сердечність, чуйність, повагу до людей, ніколи не вживаючи слово патріотизм. А він став справжнім патріотом і мене патріоткою бути навчив. І ось цей фотопроєкт − він теж патріотичний. На світлині – моє зображення, а в серці моєму – мій син, що загинув за Україну. Хоч і ниє незагоєна  рана, а все-таки мусила прибрати  сивину, підфарбувати губи, одягнути вишиванку – все це задля пам’яті про сина.

Іван Кучер був учасником Революції Гідності, а коли розпочалися на Сході країни бойові дії, без вагань пішов добровольцем на війну. Воював навідником гранатомета  у складі 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар». Загинув 16 серпня 2014 року біля села Хрящувате на Луганщині, під час спроби підбити другий ворожий танк з гранатомета. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Одна з вулиць Умані носить ім’я Івана Кучера.

«Прикладу до обличчя Олежчину шапочку, а від неї чутно запах моєї дитини»

 

Єдиний син Наталії Володимирівни Орлової став першою втратою уманчан у російсько-українській війні. Сталося це пекельного літа 2014-го.

«Я під Житомиром – усе нормально, − втішав Олег маму. – Ти не телефонуй, можу бути зайнятий і не почути. Обзиватимуся сам». А тим часом бійці самохідного артилерійського дивізіону, в якому молодший сержант Орлов служив командиром гармати, стояли в донецькому степу, де вже не один день тривали бойові дії.

Пізнього вечора, 23 липня, ділянку, де була гармата  Орлова, накрили щільним вогнем із російського кордону. Від рук найманців загинуло в ту ніч багато хлопців. І серед них уманчанин Олег Орлов. 28 вересня 2014 року йому мало б виповнитися 23 роки…

− Олег був мобілізований у березні 2014 року, а у травні побував у короткій відпустці, − розповіла Наталія Орлова. – Коли повертався на фронт, забув вдома в’язану шапочку. Вона простенька, я її візьму, прикладу до обличчя, а від неї чутно запах рідний – Олежчин. Ця шапочка для мене безцінна.

За словами Наталії Володимирівни, Олег був би незадоволений, якби вона опустила руки й була пригніченою. Жінка каже, що не має на це права, бо ж і сама завжди вчила Олега не здаватися, бути оптимістом.

− Тому одразу погодилася на участь у фотопроєкті «Незламні», − ділиться враженнями від  фотосесії Наталія Володимирівна. – Ми, матері, які втратили синів на війні, маємо бути сильними й навіть у такий спосіб – появою на світлинах у вишиванці з армійським одностроєм у руках − нагадувати суспільству і тим, хто «втомився» від війни на дивані, що війна триває і ми не повинні заспокоюватися.

 

 

«Для мене не було несподіваним рішення сина піти на війну»

 

 

 

Як тільки в Умані почали формувати загін Нацгвардії, 34-річний Олексій Курмашев, маючи російське коріння та рідних на Донбасі, одним із перших записався до його складу. Пройшов три тижні військової підготовки і  разом з побратимами поїхав на Схід.

− Мене багато хто запитував, навіщо я пустила його туди, − розповідає Наталія Сергіївна Курмашева. − А як сказати «не їдь», коли то і його земля?

Розповідають, що коли в Умані існувала передплата на періодичні видання, Наталію Сергіївну Курмашеву знало багато уманчан. Адже саме вона  займалася  передплатою і до її віконця на поштамті вишукувалася довжелезна черга охочих читати улюблений журнал або газету.  Її впізнавали у громадських місцях, на вулицях міста і віталися.

А  наприкінці літа 2014 року, коли жінку спіткало горе і на Донбасі загинув син, уманчани так само масово висловлювали щирі співчуття мужній жінці, підтримували.

− Не бути байдужим до проблем і горя людей – цьому я завжди навчала своїх доньок і сина, − розповідає Наталія Сергіївна. – Тому для мене не було несподіваним рішення Олексія піти на війну. У нього було загострене почуття справедливості й патріотизму. Він не міг спокійно сидіти й спостерігати за пекельними подіями на Донбасі з екрану телевізора. І сьогодні я, як мати загиблого сина, не маю права сидіти склавши руки. Якщо весь час зосереджуватися на негативі або ще й жалітися, ніякого здоров’я не вистачить. Тому ми своєю посильною діяльністю, якою є й участь в фотопроєкті «Незламні», повинні виконувати виховну місію, бути прикладом для молоді.

«Син лише раз не дотримався слова: обіцяв залишитися живим»…

 

 

 

День проводів сина на війну мати Анатолія Слонського Тетяна Валентинівна дуже добре запам’ятала.

− Толя та інші добровольці-уманчани усміхалися, а у нас, матерів, неспокійно було на серці, постійно котилися сльози,  − пригадує Тетяна Валентинівна. – Ані хлопці, ані всі ми не могли передбачити, в яке пекло закине їх військова доля. Толя стояв усміхнений, як завжди, впевнений в собі і з вірою, що разом із товаришами зупинить навалу російських найманців. Він завжди тримав слово, був щирим, чесним. Лише раз не дотримався слова: обіцяв повернутися живим.

Анатолій Слонський пробув на війні 6 місяців у складі 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади. Загинув 7 лютого 2015 року в районі Дебальцевого, відбиваючи танкову атаку на третьому блокпосту.

− Син доволі часто приходить до мене у снах, але здебільшого маленьким, − розповідає Тетяна Валентинівна. – Він дуже любив створювати в нас у дворі затишок, висаджувати квіти, дерева. Біля бесідки  ростуть ялинки, які посадив Толя. Торкнусь їх і мені стає приємно, що син залишив про себе пам’ять, і водночас боляче на серці, що його немає серед нас. Безумовно, проєкт «Незламні» об’єднав нас, матерів. Кожна з нас по своєму долала горе, а тепер стали частіше зустрічатися, спілкуватися. З’явилася свого роду віддушина. Тому щиро вдячні ініціаторам і його організаторам.

 

Організатори фотопроєкту «Незламні» подарували кожній учасниці буклет зі світлинами та квіти. Наприкінці травня фотовиставка демонструватиметься у ветеранському музеї учасників АТО/ООС Умані.

 

Матеріал підготовлено за сприяння ТК «Умань стрім»    

Кореспондент АрміяInform Олександр Тереверко