НАЦІОНАЛЬНА ГВАРДІЯ УКРАЇНИ

Телефон довіри (044) 226-22-52

Німецький вівчар Бугай народився в Новорічну ніч на 2013 рік. І вже зовсім скоро знайшов нового власника. Діти подарували його Григорію Ярославовичу Кончевичу. Цуцик Бугай зовсім недовго насолоджувався своїм безтурботним життям, попереду його чекали біль, втрати та служба.

Рідний син Григорія Ярославовича, Тарас Кончевич, з ряду добровольців. Він, кваліфікований медик, керівник Звенигородської лікарні, без вагань пішов захищати країну. Але не сам, з собою взяв Бугая. Разом з псом призвались до 7 мобілізованого батальйону 2 Галицької бригади Нацгвардії.

 

«Пам’ятаю, що Тарас подзвонив і каже: «Тату, дай Бугая, дуже треба. Треба собака нам тут», – згадує мати Тараса Кончевича Таїсія Іванівна. – Ну чоловік і віддав. Вони усі тоді готувались до виїзду у Раковці, що біля Львова. Бугая нашого віддали кінологу. Син дзвонив і розповідав, що наш пес чемний, швидко вчиться. Ви ж бачили, який він у нас великий? Він і зараз чемний, відчувається, що його виховували».

 

Капітан медичної служби Тарас Кончевич загинув допомагаючи своїм побратимам 9-го лютого 2015 року. Він ціною власного життя рятував інших, потрапив під обстріл. Тіло військовослужбовця ще довго не віддавали терористи. А пес чекав, загибель Тараса відчув. Про це розповідали його товариші батькам. Тараса Кончевича поховали 25-го лютого 2015-го у Львові, а собака продовжив свою службу. Лише у 2016 році побратими привезли Бугая додому. Тут його чекали батьки загиблого.

Про те, яким від був в зоні АТО/ООС, Таїсії Іванівні та Григорію Ярославовичу розповідав телефоном Тарас. Коли ж він загинув, його друзі ділились з батьками різними історіями. Ніби відчувають, що цей пес невидима нитка, яка пов’язує батьків Тараса з тими подіями, які відбувались навколо їх сина на сході.

 

«Тарас постійно додому приносив якихось тварин, яким потрібна була допомога. Собі міг пошкодувати щось, а тварині – ні, – сидячи на кухні згадує мати. – Розповідали хлопці, що Тарас Бугаєві віддав останню консерву з’їсти, а самі чай з хлібом пили. Та для мене це і не дивно було, він навіть птахів виходжував».

На рахунку пса не одне врятоване життя. Він відчув розтяжку та зупинив усю групу, не пустив рухатись далі. Відчував він і наближення обстрілів.

 

«То все ж таки хлопці розповідали, що коли пес вперше попередив про обстріл, багато хто не сприйняв це серйозно, – переповідає мати. – Але після першого разу, як пес почав метушитись, вити та ховатись у бліндаж – усі повірили йому. Як тільки Бугай починав ховатись та скавчати – то був вірний знак наближення біди. Ховались усі і пес жодного разу не підвів. Ось такий він у нас».

Бугай вже дорослий і поважний пес. У вольєрі виглядає дуже загрозливим але коли відпускають – добрих людей не чіпає. Батьки Тараса багато часу проводять з ним. Але у його серці поруч з строгістю живуть доброта та співчуття.

 

«Часто сиджу плачу, а чоловік каже «Бугай, он бачиш Тая плаче», а він прямо біжить до мене і язиком своїм сльози раз-раз і зітре. Посидить біля мене. Відчуваю, як він мені співчуває. Але дуже самостійний він. Іноді піде десь, ходить вулицями. Нікого не чіпає, просто ходить. Я навіть кілька разів за ним ходила, хотіла дізнатись що робить. Та де за ним вгнатись, він швидший».

 

Тараса пес чекає і досі. Якось недалеко від дому проїздила автівка, така сама як була і в Тараса. Пес кинувся на неї, пошкодив, стрибнув на переднє сидіння і сів. Чи варто казати, що водій налякався. Але саме це було місце Бугая, коли він з Тарасом їздив у машині.

 

«Тоді з Бугаєм гуляв наш старший син Ігор, – розповідає мати. – Вже син потім переповідав, що не могли собаку вивести з машини. Говорили з ним, як з людиною, пояснювали, що то не Тараса машина. Ледь вмовили».

 

Щодня батьки Тараса балують свого Бугая. Тато пригощає печивом, мама спеціально купує йому кістки. Пес не соромиться просити ласощі у господарів. І у вольєрі довго не любить сидіти – цінує свободу. Вони його дуже глядять і щоразу, коли гвардійці приїжджають до них у гості, вони відають історії про собаку. Саме цей пес часто допомагає справитись з тяжкою тугою за рідним сином.

Аліна Новікова

Фото автора