НАЦІОНАЛЬНА ГВАРДІЯ УКРАЇНИ

Телефон довіри (044) 226-22-52

Всі вони різні – різні характери, історії та досвід, об’єднані єдиним призначенням та обов’язком – захищати цілісність та суверенітет Держави. Це історії військовослужбовців 11 бригади імені Михайла Грушевського – усі вони пройшли ротації в районі Маріуполя, і кожен готовий повернутися, аби довести справу до кінця.

Залізний командир: бойовий шлях майора Івана Бондаренка

Розповідь офіцера тверда і прямолінійна, а сам він справляє враження людини міцної, наче загартована сталь. Командир патрульного батальйону має заслужену репутацію вимогливого та суворого, але справедливого начальника, а його слово серед підлеглих користується беззаперечним авторитетом і повагою. Майор Іван Бондаренко – спадковий військовослужбовець, з дитинства мріяв приєднатись до лав захисників, а із початком російської агресії без вагань відправився на передову.

«Гинули наші хлопці, добровольці, я зі своєю підготовкою та знаннями не міг відсиджуватись в тилу. Особливо на мою мотивацію вплинула трагічна звістка: на ранковому шикуванні ми дізнались про загибель офіцерів запорізького «Гепарду», майора Івана Якушина та лейтенанта Богдана Завади».

У вересні 2014 року тоді ще старший лейтенант Іван Бондаренко вирушив в Маріуполь на свою першу ротацію. Згадує: в місті було вкрай неспокійно – поруч велась активна фаза бойових дій.

«Я був куратором роти розвідки, наше основне завдання – прикриття артилерійських підрозділів Збройних Сил України. Вони виїжджали на позиції, відпрацьовували по визначених цілях, а ми берегли артилеристів від диверсій та засад. Виїжджали на завдання фактично щодня, в будь-який час доби, переживали артилерійські дуелі і потрапляли під обстріли. Часи були напружені: ми ніколи не знали, звідки буде напад, ворога очікували з усіх боків. Дуже активно використовувались БПЛА: часто бувало таке, що над нами зависав безпілотник, ми миттєво змінювали позицію і бачили, як по цьому місцю завдавали артилерійського удару».

Перша ротація Бондаренка закінчилась у листопаді, і вже у січні він повернувся – розгорталась Широкинська операція.

«Було спекотно, найактивніша фаза бойових дій. Бувало, ми візуально спостерігали, як ворожі  «Гради» працювали по нас – вдень і вночі, – згадує офіцер, – Тоді наша артилерія підтримувала вогнем бійців Азову, що вели бойові дії в місті. Пізніше вони приїжджали і дякували командиру батареї за хорошу роботу, розповідали про ювелірні постріли – прямий постріл у БМП, наприклад. А артилеристи й досі телефонують мені і дякують».

Офіцеру ставили різноманітні задачі, пов’язані з роботою розвідки – спільно з іншими підрозділами доводилось виявляти цілі противника та протидіяти ворожим диверсійно-розвідувальним групам. Під час одного з таких виходів спіймали місцевого юнака – він олівцем наносив на купюру позиції наших військових, аби передати інформацію бойовикам.

«Місцеве населення тоді реагувало неоднозначно, половина дякувала, інші дивились спідлоба. Потроху це змінювалось і під час моєї четвертої ротації в 2020 році було помітно, що вже понад 80% містян на боці українських військових. Маріуполь бурхливо розвивається, його мешканці зрозуміли, що Україна це мир, спокій і свобода, тож налаштовані відстоювати місто від російських загарбників».

Дорогоцінний досвід майор Іван Бондаренко намагається максимально передати підлеглим. Він особисто проводить заняття і мотивує військовослужбовців власним прикладом.

«Хочу, щоб від армії юнаки взяли для себе найкраще, а для цього потрібно закласти їм правильні цінності. Крім того, в ці часи оманливого спокою нікуди не поділась загроза з боку ворога – ми завжди маємо бути готові дати відсіч окупанту. Своє місце у разі ворожого вторгнення я бачу лише попереду – на самому вістрі бойових дій, де необхідні будуть мій досвід і знання». 

Вартовий Маріуполя: майор Дмитро Аверін непорушно стояв на брамі міста в найзапекліший період

Офіцер неохоче згадує ті часи: ротація тоді ще капітана Дмитра Аверіна припала на початок 2015 року. Він з двома десятками підлеглих зайняв блокпост поблизу Маріуполя, де двома місяцями раніше загинув підполковник Геннадій Хитрик з військової частини 3012. Мотивація Аверіна була твердою: не пустити ворога до рідного дому, не дати пожежі війни дістатись мирної Одещини.

«Виявилось так, що приїхали ми просто на передову. Це мала бути друга, третя лінія оборони, але ворог закріпився у Широкиному – тоді цього ще не знали. Було все незрозуміло, перші бойові дії, не розумієш, на що чекати. Кожний ранок починається з обстрілів, прилітають гради, попереду ворог, а позаду – місто, в якому чимало налаштованих проти нас людей. Зрештою канонада стала для нас звичною частиною життя».

 Саме тоді бойовики скоїли один зі своїх найвідоміших воєнних злочинів – обстріл мікрорайону «Східний». За найбільш поширеною версією, якої дотримується і сам Аверін, ціллю бойовиків був саме їх блокпост, однак удар припав на цивільних.

«Бували різні випадки. Якось ми пропустили на розвідку обшитий броньованими листами «Краз» із встановленою зенітною установкою. Через декілька годин він повернувся побитий – наші потрапили у засідку, під прямий постріл танку. Їм пощастило, ворог не влучив і снаряд розірвався поруч, однак людей контузило. Я вперше таке бачив і не одразу збагнув, що з цими людьми. На обличчях страх і радість повернутись до своїх.

Розряджали напругу волонтери – вони активно нам допомагали. Найбільшим позитивом були дитячі малюнки та їх непідробні й щирі побажання. Все це ми зберігали, ці послання підбадьорювали і надавали сил та енергії.

Ми бачили серед місцевих зневіру, однак самі були твердо переконані у власній перемозі. Якось вранці до нас добровільно прийшов танкіст бойовиків. Поки ми чекали на СБУ, він розповів, як спокусився на великі гроші, пройшов навчання у Росії і відправився на війну проти своєї Батьківщини. Однак обіцяного він не отримав, вирішив здатись, і зрештою здобув для себе лиш тавро зрадника».

Коли ротація Аверіна добігала кінця, закінчилась і Широкинська операція. Гвардійці витримали удар, і завдяки українському наступу війна відступала, в районі стало спокійніше. Блокпост вже частіше пропускав інженерну техніку, що вирушала облаштовувати наступні позиції.

«Мої люди повернулись додому живими, ми виконали свою задачу. Зараз я бачу, як ситуація в армії змінюється на краще. Кращим стало забезпечення, навченішими і вмілішими стають військовослужбовці, новим поколінням захисників передають бойовий досвід, чого не було з часів Афгану. І все завдяки мотивації – зберегти нашу Батьківщину від ворога, аби країна жила мирно і спокійно».

Надія та відродження: історія капітана Наталії Клиновської

В холодному лютому 2017 року лікар ветеринарної медицини Наталія Клиновська вирушила в район бойових дій начальником тилу ротної групи.

«Їхали дуже повільно, не швидше 30 кілометрів на годину. Було 17 градусів морозу, ожеледиця, висока ймовірність зісковзнути з траси. Наша тилова колона мала прибути першою, аби створити необхідні умови для проживання гвардійців».

Роботи, розповідає офіцерка, було дуже багато. Їхнє завдання полягало в організації побуту, забезпеченні продуктами харчування, водою, майном. Розмістилися в аеропорту Маріуполя разом із представниками інших силових структур і щодня виїжджали за місто.

«Попри оголошене перемир’я в районі було неспокійно – щодня до аеропорту прибували санітарні вертольоти з пораненими. Постійно чули стрілянину – передова була всього за кілька кілометрів».

Наталя також згадує: прагнула зробити так, щоб гвардійці відчували себе комфортно. Невтомно працюючи, військовослужбовці відремонтували та відновили блокпости, деякі фактично з нуля. Велику допомогу надали місцеві мешканці – вони активно допомагали захисникам.

«Не всі люди були раді нас бачити, бували й неприємні інциденти. Однак ми допомагали місцевим чим могли, і вони віддячували: приносили будівельні матеріали, смаколики для наших військовослужбовців. Коли ми приїхали на ротацію, була сувора зима, а перед від’їздом, у квітні, мешканці села Бердянське запросили нас спільно посадити дерева. Це були вишні, сливи – ми вже давно поїхали з Маріуполя, а дерева нині плодоносять і радують людей».

Влад Ногай