НАЦІОНАЛЬНА ГВАРДІЯ УКРАЇНИ

Телефон довіри (044) 226-22-52

До війни львів’янка Ірина Фольта працювала у медицині катастроф, і досвіду роботи у надзвичайних ситуаціях та з тяжкими травмами їй не бракувало. Тож прийшовши у 2015-му до військкомату з проханням мобілізувати її як медика, вона була абсолютно впевнена в тому, що готова до роботи у зоні бойових дій. А от її колеги, каже Ірина, неабияк здивувалися, адже не чекали від тендітної жінки, яка ходила лише в сукнях та на підборах, такого сміливого рішення.

– О, так, у довоєнному житті у мене штанів навіть не було, – сміється Ірина. –Звісно, знаючи мене, ніхто на роботі не міг повірити, що я пішла до війська. Так, я вагалася, боялася, але зрештою зважилася на цей крок. І жодним чином про нього не жалкую. Вагомим поштовхом стала історія моєї подруги, також медика, яка пішла на фронт і потрапила до Іловайського котла, була в полоні, але їй вдалося звідти вибратися. Це була страшна ситуація, ми її складно пережили. Зрештою я подумала: «От вона там була. А як я буду дітям дивитися в очі?»

Ірину Фольту прикомандирували до військової частини 3008 (40-й полк НГУ ім. полковника Данила Нечая), у складі якої в січні 2016 року медик вирушила до зони АТО.  Перша ротація Ірини тривала 9 місяців. За цей час вона встигла отримати ще один неочікуваний досвід – педагогічний.

– Ми стояли у селі Врубівка під Попасною. До комбата звернулося керівництво місцевої школи з питанням, чи може хтось із військових медиків викладати дітям тактичну медицину і курс «Природне планування сім’ї». Так я стала вчителем, – розповідає Ірина. – Я отримала неабияке задоволення від такого досвіду, та й діти з цікавістю сприйняли новий предмет. Маю сказати, що саме тоді в мене дуже змінилася думка про людей, які живуть на Донбасі, адже я побачила їх життя зсередини. Це не було пафосно, показово чи штучно. Мене дуже добре прийняв колектив, учні, ми працювали разом, навчалися, спілкувалися, відзначали шкільні свята. Для мене Врубівка стала рідною. Навіть зараз у Попасній я зустрічаю своїх колишніх учнів. Діти виросли, я вже їх не впізнаю, але вони зі мною вітаються. Вони мене пам’ятають, і це так приємно.

Під час тієї ж першої ротації Ірина познайомилася з бійцями батальйону оперативного призначення НГУ ім. Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького. Знайомство стало доленосним.

– 1 грудня 2016 року на наступну ротацію я виїхала вже з батальйоном Кульчицького. І до сьогодні служу там. Знаєте, коли їхала на фронт, я розуміла, що психологічно була готова до того, що там побачу – травми, складні поранення. А от як почуватимуся, коли над головою все летить, свистить і розривається, не знала. Але у мене була надзвичайна команда! – із захватом говорить медик. – Мої побратими, командири наскільки переконливо щоразу доводили мені, що у них усе під контролем, що я ніколи не хвилювалася. Я завжди знала, що мені допоможуть, підтримають, підставлять надійне плече, захистять. Це була довіра найвищого штибу, розумієте? Вони говорили, що треба зробити ось так, і я виконувала, не роздумуючи, саме тому, що безмежно довіряла.

Як згадує Ірина, на побратимів можна було покластися у надскладних бойових ситуаціях. Від деяких спогадів, зізнається, і зараз щемить серце.

– Ось нещодавно минуло 40 днів, як пішов з життя один з побратимів… Помер від обширного інфаркту, – зітхає нацгвардійка. – Колись він допомагав мені рятувати бійців, навіть не зауваживши, що сам поранений. Це була шокова ситуація, ми ніяк не могли виїхати з поля до шпиталю. Вже там побачила і його, запитала, що він там робить. Говорить: «А мене, виявляється, теж поранило». І от я думаю – вижив там, а тут серце не витримало…

Ірина впевнена, що війна кардинально її змінила. Зробила жорсткішою і в чомусь аж надто категоричною. Але, разом з тим, саме вона змусила її усвідомити цінність життя і його швидкоплинність.

– Я зовсім по-іншому все сприймаю, усвідомлюю, що більшість наших проблем нічого не варті. На війні розумієш: наше життя таке крихке, що втілення своїх мрій не можна відкладати на потім, – говорить вона. – І тепер намагаюся їх реалізувати. Я колись займалася альпінізмом і мріяла потрапити на гору Арарат, побачити Ноїв  ковчег. І в 47 років я таки здійснила це! Я на неї видерлася! Разом із прапором батальйону, до речі.

Сил і наснаги в житті Ірині додає її родина. Сину було 12 років, коли вона пішла на війну. Зараз хлопцю вже 18-ть і вона з гордістю говорить про те, що він самостійно пройшов шлях усвідомлення головних цінностей у житті.

– За ці роки він виріс, змужнів, – посміхається медик. – Раніше він не розпитував мене про війну, цікавитися по-справжньому почав, коли став студентом. Я ніколи не тиснула на нього, не починала розмову сама про патріотизм. Він дійшов до цього сам. Тепер син, коли телефонує мені, завжди вітається: «Слава Україні!» 

Ірина Фольта зауважує, що війна змусила кожного, хто побував на ній, пізнати себе іншим. Так, щось довелося втратити, але щось пощастило і набути.

– Ми знайшли правдивих, чесних, щирих друзів, які допоможуть і прикриють спину у різних ситуаціях, вже навіть і в цивільному житті, – говорить вона. – Тож усім нам бажаю завжди залишатися такими ж щирими, підтримувати і берегти один одного.

автор Аліна Логвиненко