НАЦІОНАЛЬНА ГВАРДІЯ УКРАЇНИ

Телефон довіри (044) 226-22-52

Національна гвардія щороку направляє у миротворчі місії військовослужбовців. Усі вони фахові спеціалісти, які проходять кілька етапів відбору.

У 2 Галицькій бригаді Національної гвардії на сьогодні служать кілька військовослужбовців, які побували у миротворчих місіях.

Капітана Ярослава Дидишина направили у Косово у 1999 році. На момент відбору він проходив службу у Львові, нині це військова частина 4114, у батальйоні спеціального призначення. Був інструктором з рукопашного бою. Зізнається, що їхати хотів, хоч і знав, що там лунають постріли.

«Мама дізналась, що я у Косово, коли я вже там пробув пів року. Постійно запитувала, чому ж таке довге відрядження у столиці. Довелось зізнатись».

Ярославу саме в Косово виповнилось 21 рік.

«Спочатку нас готували до місії, – згадує Ярослав Дидишин. – Підготовка тривала рік. Ми вивчали дві мови: англійську та албанську, відпрацьовували свої вміння. Ми були поліцейським підрозділом. Охороняли громадський порядок, патрулювали у селах, стояли на блок-постах, доправляли затриманих на одну з баз».

Коли українські правоохоронці прибули, ще було чутно вибухи та постріли. Але це, чомусь, нікого не лякало.

 

«Страх є у кожної людини, його не може не бути. Звісно, повне усвідомлення того, де я знаходжусь, прийшло вже по приземленню літака. Було гаряче і дуже дивно».

Часу на адаптацію не було. За три дні після прибуття вони вже виїхали на сутичку між сербами та албанцями. Ярослав Дидишин пригадує, що правоохоронці зайняли позицію на залізничній колії, по різні її сторони знаходились люди, які хотіли зробити масове побоїще.

«Зброю та наркотики знаходили постійно. Були свої агенти, які розповідали, що і де переховують. Місцеві навіть спалювали поліцейські дільниці. Спали разом зі зброєю, вона була на відстані витягнутої руки. Загалом я був там півтора роки, вдома бував двічі. Один раз 10 діб, інший – 20. Цей досвід для мене незабутній».

Мама Володимира Кушпети дізналась, що її син миротворець лише тоді, коли пілот посадив літак на злітну смугу Косово. Це був 2004 рік. Він полетів у миротворчу місію у складі українсько-польсько-литовського батальйону.

23-річний Володимир йшов до цього три роки. Загорівся він поїздкою у місію ще проходячи строкову службу в одній із військових частин на Яворівщині. Там бачив як готують до миротворчих місій військових.

«Військовий романтик»,  так каже про себе старший лейтенант Володимир Кушпета. Хотів пройти і курс підготовки, і спробувати військову службу у іншій країні. Три роки я пробував свої сили, – розповідає Володимир Кушпета. – Після строкової служби підписав контракт у військовій частині у рідних Бродах. І звідти почав пробувати свої сили у місії. На третій рік мені вдалось прорватись на перший етап. Це була п’ятимісячна підготовка».

Було дуже важко. Це, фактично, постійні бойові злагодження, постійні тренування. Спали не багато, тренувались. Коли вже дізнався, що він у кінцевих списках на виліт, не вірив своєму щастю.

«Коли літак злетів, я відчув впевненість у власних силах. Коли з кількасот тисячної армії, кілька сотень українців відбирають у місію в іншій країні – це щось та значить».

Володимир разом з іншими прибули на базу, де знаходились представники кількох європейських країн.

«По прибуттю я зрозумів, наскільки важливі місії для військових. Ми побачили інше екіпірування, іншу техніку, інший вишкіл. Ми намагались максимально перейняти досвід цей. Багато з нас одразу взялись за удосконалення англійської мови, аби спілкуватись з військовими з різних країн».

Несли службу у гірській місцевості. Вдень стояла неймовірна спека, вночі – холод. З однієї сторони гори були албанці, з іншої – серби. Саме тому ситуація була постійно напружена. Траплялись поодинокі невеличкі диверсійні акти.

«Албанці не втрачали надії створити єдину країну. Тому постійно через стежки намагались пронести зброю, перекидали людські сили. У нас був своя зона відповідальності, ми контролювали там безпеку. Було одне таке містечко, яке знаходилось дуже високо на горі. При поганих погодних умовах туди неможливо було дістатись. Там ми несли службу позмінно, по два тижні. Люди жили в помешканнях, які були побудовані з каменю. Ні про який мінімальний комфорт навіть не йшла мова».

Володимир бу водієм на автомобілі, на базі якого була встановлена радіостанція, що тримала зв’язок з Україною. Це була його нитка зв’язку з Батьківщиною. Коли не ніс службу на місці, виїздив з іншими у зону відповідальності.

«Бувало таке, що до нас звертались серби похилого віку, боялись в ліс по дрова самі йти, бо там стріляють періодично. Наші хлопці допомагали по можливості».

 

29 травня, день коли світ відзначає Міжнародний день миротворців. Людей, які лишають свою країну, аби допомогти іншим подолати кризу всередині країни та налагодити мир. Вони – це обличчя законності та підготовленості України на світовій арені.

 

Аліна Новікова