День Святого Валентина: захопливі історії кохання гвардійських пар
До Дня закоханих ми поспілкувалися з парами нацгвардійців, чиї історії кохання народилися та загартувалися під час війни. Вони служать пліч-о-пліч, розуміють одне одного без слів і доводять: справжнє кохання стає ще міцнішим у найскладніші часи.
Читайте їхні історії про вірність, підтримку та любов, яка не знає відстаней.
Історія Анни та Олексія, військовослужбовців 23-ї окремої бригади «Хортиця» НГУ
Шлях Олексія до лав захисників був свідомим та гартованим дисципліною. Закінчивши Національну академію Нацгвардії України, він обрав шлях офіцера і за розподілом потрапив до 23-ї окремої бригади «Хортиця» НГУ. Для нього служба стала справою честі та професійним покликанням.
У Анни була зовсім інша реальність: вона присвячувала себе вихованню дітей у Гуляйпільському інтернаті. Коли почалося повномасштабне вторгнення, її разом із вихованцями евакуювали до Польщі.
Певний час вона залишалася там, підтримуючи малечу, проте поклик рідної землі виявився сильнішим за безпеку за кордоном. Жінка відчувала, що її справжнє місце – не в тилу, а пліч-о-пліч із тими, хто тримає небо над Україною. Так Анна змінила цивільний одяг на військову форму, ставши частиною тієї ж бригади.
Зустріч відбулася в момент, коли Олексій щойно повернувся з ротації з рідної для Анни Гуляйпільщини. Це був той самий «ефект спалаху», про який пишуть у книгах: погляди перетнулися, і подих перехопило в обох. Рідна земля, яку Олексій боронив на фронті, ніби зв’язала їхні долі ще до того, як вони дізналися імена одне одного.
Згодом прийшло чітке усвідомлення – це не просто симпатія, це доля, яку не можна відпускати. Вже у 2025 році вони офіційно стали сім’єю, створивши міцний союз усередині «залізної» бригади.
«Нас поєднала служба, але тримає разом щось набагато більше. Ми боремося за наше спільне майбутнє, яке обов’язково буде мирним», — ділиться подружжя.
Сьогодні Анна та Олексій продовжують свій шлях у лавах Національної гвардії України, де вони є опорою одне для одного. Попри щоденні виклики війни, пара сміливо планує майбутнє, бо знає: їхнє кохання — це і є те, заради чого варто боротися. Їхня історія нагадує кожному, що армія — це не лише зброя та техніка, це передусім люди.
Історія Артема та Ольги, військовослужбовців 2 Галицької бригади НГУ
Ольга Федченко – санітарний інструктор. Приєдналася до лав 2 Галицької бригади в перший рік повномасштабного вторгнення. Відчула, що не може залишатися осторонь, маючи медичні знання. Позивний обрала Бембі – це перегукувалося з історією дитинства, коли мама кликала її «Оленятко». Артем Федченко з позивним Псих також військовослужбовець 2 Галицької бригади. Освоїв тактичну медицину. Бойове хрещення нацгвардієць здобув у зимовій кампанії 2023 року. Тоді воїни бригади стримували ворога на Донеччині.
Працював стрільцем-санітаром, евакуював поранених побратимів. Внаслідок одного з прильотів отримав сильну контузію і потрапив до госпіталю. Одного дня у фоє лікарні впізнав її.
На той момент Ольга і Артем уже були знайомі, але жодного натяку на особливий зв’язок не було. З першої зустрічі минув майже рік. Познайомилися під час медичного тренінгу, коли обидва вчилися відпрацьовувати крікотиреотомію на свинячих трахеях – метод хірургічного забезпечення прохідності дихальних шляхів.
Після зустрічі у госпіталі молоді люди почали більше спілкуватися. Спочатку в месенджерах, згодом їхні шляхи перетиналися під час служби.
«Артем завжди випромінював спокій і виваженість. Це дарувало мені відчуття безпеки й упевненості, що з цією людиною можна пережити будь-які випробування. Куди б нас не занесло, я завжди знаю, що я вдома, бо він і є мій «дім», моя найцінніша опора і штиль у бурхливому морі війни», – розповідає Ольга.
«Мені в Олі сподобалося все. Особливо її чесність і відкритість. Вона не боялася бути справжньою у своїх емоціях. Підкорювало взаєморозуміння, яке між нами поглиблювалося. А її підтримка та можливість обговорювати світ, який несеться навколо нас, додавали смаку моєму життю», – зізнається Артем.
На тлі службових буднів, виїздів і повернень їхня дружба переросла у кохання. З часом Псих і Бембі вирішили закріпити свої наміри офіційно. У серпні 2025 року вони одягнули одне одному на праву руку обручки.
Романтика сильніша, ніж війна, – кажуть військовослужбовці. Вона допомагає проживати найтемніші ночі й найважчі моменти. Підтримка коханої людини дозволяє загоюватися навіть найглибшим ранам.
Записки у передачах на схід, дерево кумквату замість квітів, яке тепер живе у їхньому домі й росте разом із ними, раптові поїздки одне до одного – усе це стало важливою частиною їхнього «Ми».
Вони багато пройшли разом – і хорошого, і складного. Разом проживають успіхи, разом переживають втрати й кризи. Але головне у цьому всьому – саме «разом». Службові будні, відрядження і спонтанність наказів нікуди не зникли. Та окрім почуття обов’язку у військовослужбовців з’явилася ще одна сила, яка мотивує рухатися і не зупинятися – кохання, дружба і взаємна підтримка.
Любов допомагає їм вірити, що є заради чого жити і служити далі українському народові.
Історія Юрія та Вікторії, військовослужбовців 40 полку НГУ
Старший лейтенант Юрій Вовк та старший сержант Вікторія Вовк служать у вінницькому підрозділі Національної гвардії України. Нині подружжя виховує двох дітей – семирічну Крістіну та дворічного Артема.
Познайомилися вони у 2017 році на службі. Він був начальником варти, вона – фельдшером у стрілецькому батальйоні. Служили поруч, але в різних ротах, перетиналися на чергуваннях. Юрій одразу відчув іскру, коли побачив Вікторію. Спочатку була кава після зміни, невимушені розмови. Через тиждень дівчина поїхала у відпустку, але Юрій долав понад сто кілометрів, щоб зустрічатися з нею. Їздив через день після служби. За чотири місяці вони подали заяву на одруження. 14 лютого 2018 року стало особливою датою для молодої сім’ї.
«Я навмисно обрала цю дату для весілля – 14 лютого, щоб чоловік завжди пам’ятав», – жартує Вікторія.
Обоє стали у стрій не випадково. Юрій – син десантника, з дитинства знав про військове братерство. У 2014 році усвідомлено обрав службу, незважаючи на застереження знайомих. Через півроку виїхав у Маріуполь, де брав участь у захисті міста. Вікторія після року роботи медсестрою у лікарні теж відчула поклик і у 2016 році підписала контракт. Батько підтримав її рішення, попри занепокоєння матері.
Вікторія стала інструктором з тактичної медицини, навчала гвардійців рятувати життя. У 2021 році поїхала у район виконання бойових завдань. Тоді їхній доньці було лише три роки, але Юрій підтримав ружину.
Після повернення Вікторії не пройшло й тижня, як почалося повномасштабне вторгнення. Подружжя негайно з’явилися у полку, взявши доньку, яку потім передали батькам. Були розлуки через різні завдання, але вони підтримували і розуміли один одного.
Те, що обоє військові, стало їхньою опорою. Вони розуміють специфіку служби, відрядження, спільні тривоги та відповідальність. Подружжя цінує кожну хвилину разом, вміє спокійно говорити про все, не накопичує образ. Їхня традиція проста: якщо вихідний – то разом. Командування враховує їхню ситуацію, не ставлячи одночасно у добові наряди.
«Війна навчила нас цінувати кожну хвилину. Кожен день разом — це вже подарунок, кожна розмова — важлива», — каже Юрій.
Сьогодні Вовки, як і всі українці, мріють про мир для своїх дітей та про власне помешкання. Їхня історія – приклад відповідальності, вірності присязі та один одному, символ стійкості нашої нації.
Історія Владислави та Станіслава, військовослужбовців 24 полку НГУ
Гвардійці Владислава та Станіслав з чернівецького підрозділу НГУ познайомились на службі пів року тому й одразу зрозуміли, що це кохання.
Кінолог Станіслав у Нацгвардії вже понад 7 років – підписав контракт одразу після строкової служби. Він не боїться найсуворіших службових собак, та коли довелося мати справу з паперовою роботою, зрозумів, що не впорається ніяк.
Владислава у минулому вчителька мови та літератури, а нині – діловод у підрозділі.
«Це було кохання з першого погляду. Насправді на початку нас об’єднала втрата побратима, який загинув на Покровському напрямку, ми усі з ним дружили», – зізнається Станіслав, який наважився попри всі перестороги запросити дівчину на каву.
24 серпня 2025 року, на День Незалежності України, нацгвардієць зробив дівчині пропозицію руки та серця.
«Військові насправді дуже романтичні! Пропозицію він зробив в історичній частині міста, біля старої бібліотеки. Свічки, пелюстки троянд, найгарніша каблучка…», – розповідає з блиском в очах Владислава про день, який вирішив їхню подальшу долю.
Їхні батьки також військові, які воювали на різних напрямках та погодили вибір дітей. Наразі наречені планують весілля та радять усім закоханим запастися терпіння у цей непростий історичний для держави час.
Історія військовослужбовця 5 Слобожанської бригади Нікона та волонтерки Олени
Нікон та Олена були знайомі понад десять років. Але тільки під час війни зрозуміли, наскільки важливими є одне для одного. Він з перших днів війни пішов добровольцем захищати Харківщину. Вона, аби допомогти йому і побратимам, узялася волонтерити. Під звуки повітряних тривог вони побралися. Бо життя, кажуть, відкладати не можна. Особливо зараз.
Наречені познайомилися на курсах англійської – Олена там викладала. Тоді просто спілкувалися. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Антон уже 26-го лютого був у військкоматі, пішов добровольцем. Воював під Харковом, брав участь у Слобожанському наступі.
У 2022 році вони почали переписуватися в соцмережах. Олена в шоковому стані шукала, як допомогти, писала у Facebook, намагалася волонтерити. Соцмережа почала підкидувати їм пости одне одного, хоча 11 років вони не спілкувалися. Олена написала, запитала, чим може допомогти як волонтер. За півроку зустрілися наживо і відтоді більше не розлучалися.
Освідчився Нікон коханій у Кам’янець-Подільському – на пагорбі з видом на замок під час заходу сонця. Олена спочатку подумала, що він просто хоче зробити гарний кадр, але коли повернулася, побачила його на одному коліні з каблучкою.
Нині Антон – комунікаційник, його фотороботи об’їхали Україну та Нідерланди. Олена всі сили спрямовує на волонтерство. Навіть весільну сукню вибрала максимально скромну – порахувавши, що ціна однієї сукні дорівнює двом ретрансляторам для дронів – обрала ретранслятори.
На весіллі в Харкові Олена була у шкіряній куртці, накинутій на весільну сукню – куртка батька, який не дожив, щоб відвести доньку під вінець. З нею також татові годинники, які вона носить щодня від початку війни.
Обручками наречені обмінялися під звуки повітряної тривоги. Весільну подорож молодята планують після війни – тільки Україною.
«Раніше хотілося побачити світ. Зараз хочеться побачити Україну», – говорять молодята.
Історія Анастасії та Дениса, військовослужбовців 37 полку НГУ
Анастасія та Денис познайомилися на військовій службі під час повномасштабного вторгнення – служили в одному батальйоні. У перший же день одразу помітили одне одного.
Анастасія тоді обіймала посаду командира взводу, нині проходить службу начальником секції логістики, відповідаючи за всебічне забезпечення підрозділу. Денис – заступник командира 2-го стрілецького батальйону з озброєння та техніки. Обох об’єднувала не лише служба, а й відповідальність за людей і результат.
З перших днів між ними з’явилася взаємна підтримка. Анастасія пам’ятає випадок, коли в неї зламався автомобіль – Денис одразу, без вагань, допоміг. З того моменту вони почали більше спілкуватися й зрозуміли, що вже не можуть один без одного.
Попри почуття, на службі між ними завжди зберігалися військова витримка та субординація. Службові завдання виконували на Донеччині, щоправда, у різний час. Кожен проходив свої ротації, проживав власні випробування, але обох тримала думка про те, що десь поруч є людина, яка чекає й розуміє без зайвих слів.
Згодом їхні стосунки стали сімейними, і Анастасія перевелася до іншого підрозділу. Навіть на відстані вони залишалися на зв’язку, підтримували одне одного, часто обговорювали службові справи.
Найважчим випробуванням стали ротації. Найцінніший момент стався, коли під час ротації Денис отримав звільнення – саме тоді він зробив Анастасії пропозицію стати його дружиною. Вони зустрілися на нейтральній території, і Денис зрозумів, що хоче, аби вона була поруч усе життя.
«Коли дізналася, що Денису дали звільнення, навіть не задумувалася — просто поїхала до нього. Ми зустрілися на нейтральній території, і було відчуття, ніби не бачилися цілу вічність», — згадує Анастасія.
Сьогодні вони разом і в житті, і в покликанні. У стосунках – два роки, майже рік як подружжя. Поза службою вони постійно разом, розуміють одне одного без слів, говорять про майбутнє й підтримують один одного в усьому.
Військова служба для них – свідомий вибір, зроблений задовго до знайомства. Денис у війську 13 років, Анастасія – 10. Для них це не просто робота, а покликання. Після Перемоги вони не планують змінювати свій шлях – обрали його ще до того, як зустрілися, а тепер просто йдуть ним разом.
Їхня історія – про любов, яка народилася у формі, пройшла через розлуки та випробування й стала ще міцнішою завдяки спільній службі та спільній меті – захищати Україну.
Історія Богдана і Тетяни, військовослужбовців 27 Печерської бригади
Богдан прийшов у військо прямим маршрутом – одразу після школи вступив до Національної академії Національної гвардії України. Для нього служба спершу про молодечий драйв, а мотиваційні відео та приклади відомих людей тільки підсилювали бажання піти у військо.
Тетяна зайшла в НГУ з іншого боку. Вона навчалась у цивільному виші на практичного психолога й саме там дізналася, що може приєднатися до лав Нацгвардії. Тетяна розуміла, що робота психолога у війську потрібна, а тема війни, на жаль, ще довго залишатиметься частиною нашої реальності.
Познайомилися вони теж по-службовому буденно. Певний час працювали в одному кабінеті. Спочатку це була одна компанія та дружні стосунки, без романтики. Понад пів року знадобилося, щоб «помітити» одне одного по-справжньому.
Момент, коли все стало на свої місця, у Тетяни й досі асоціюється з дуже конкретною подією: їхнім спільним стрибком з мосту на банджи-джампінгу.
«Під час польоту, в обіймах, уже не було жодних сумнівів», — згадує Тетяна.
У службі вони різні, але доповнюють одне одного. Богдан називає своєю опорою стресостійкість — «резильєнтність», яку, як він каже, варто розвивати кожному. Тетяна говорить про емпатію: її тримає відчуття сенсу, коли після роботи з людиною стан змінюється на краще.
Залишатися собою в формі їм допомагають різні речі. У Богдана це почуття гумору. У Тетяни професія: психологічний погляд дає їй легкість у сприйнятті, а ще внутрішню дисципліну в тому, куди витрачати ресурс. Вона описує це як стоїчний принцип: «відрізняти, що в моїх руках – рішення, реакції, дії – а що ні», і не «зливати» сили на те, що не можеш змінити.
Їхні стосунки не «змінилися, коли обоє стали гвардійцями». Адже служба стала умовами, де вони зустрілися, і це був радше позитивний вплив. Але є й складність, про яку Тетяна говорить чесно: навчитися розділяти себе «на роботі» і себе «вдома». Це звучить просто, але потребує зусиль. Уміння залишати роботу на роботі, навичка, яку вони самі ще опановують і радять усім.
Про кохання під час війни Тетяна говорить просто: це те саме, що й без війни – близькість, підтримка, єдність і безумовне прийняття. А про майбутнє – без складних декларацій: мрія про спокій, щасливу родину, теплий затишний дім, великого доброго пса і маленьку клумбу. І ще одна річ, яку вони хочуть зберегти назавжди, звучить дуже впізнавано: «дитячу безтурботність» – уміння радіти простому, пити каву в парку, їсти солодку вату й бути собою.
«Нам з дитинства прививали, що родина — найбільша цінність. Тому ми просто ще більше тримаємося за це», — каже Тетяна.
Історія Каріни та Віталія, курсантів НА НГУ
Каріна та Віталій – подружжя курсантів Національної академії Національної гвардії України. Вона родом із Херсона, він – із Вінниці. Обидва навчаються в навчально-науковому інституті роботи з персоналом і разом будують не лише професійне майбутнє, а й сімейне життя.
Їхнє знайомство почалося із простого повідомлення. Віталій помітив Каріну, коли вона вступала до Академії, але довго не наважувався написати. Згодом, коли вона вже почала навчання, зробив перший крок. Поступово дружнє спілкування переросло у щось більше. Остаточно вона зрозуміла глибину його почуттів у складний момент – коли вдруге потрапила до лікарні з пневмонією.
Перше зізнання пролунало під час звільнення. Вони разом гуляли містом, зайшли до кав’ярні – і саме там Віталій відкрив свої почуття. Її найбільше привабили турбота та моральні якості: уважність до деталей, щирість і здатність приймати людину такою, якою вона є.
Їхнє одруження відбулося без гучних освідчень і великих церемоній. Рішення створити сім’ю вони прийняли разом під час розмови на польових заняттях.
«Ми просто говорили про майбутнє, про плани – і зрозуміли, що хочемо бути разом. Так і вирішили одружитися», – каже Віталій.
Через півроку стосунків розписалися. Церемонія відбулася в Одесі без пишного святкування, але з особливою атмосферою: фотосесія на березі моря на заході сонця. Велике весілля вирішили відкласти.
Будувати стосунки, коли обидва – курсанти, непросто. Наряди, навчання, обмежені звільнення випробовують почуття. Але водночас саме служба вчить підтримувати одне одного. Особливо складним стало відрядження Каріни до Великої Британії на два місяці – інша країна, травми, лікування. Але підтримка чоловіка дуже допомагала, і після цього їхні стосунки отримали новий подих.
Попри щільний графік, вони знаходять час одне для одного: прогулянки у звільненні, спільна кава, перегляд фільмів. Мають свої маленькі традиції: раз на тиждень Віталій приносить дружині кіндер-сюрприз у випадковий день, особливо коли їй важко в навчанні. Вони вміють радувати одне одного несподіваними подарунками.
У складні моменти кожен стає опорою для іншого. Віталій старший і має більше життєвої мудрості, тому часто заспокоює і мотивує дружину. Каріна відповідає турботою – створює затишок, готує їжу, допомагає проживати досвід служби.
За час стосунків вони навчилися багато чого одне в одного. Каріна стала більш стійкою, Віталій – відкритішим і добрішим. У майбутньому вони мріють про прості речі: службу, сім’ю, дітей, можливість бути разом в одному місці.
«Кохання для нас – це коли ви поруч попри все: відстань, труднощі, службу. Навіть якщо не фізично, то морально. Серце завжди поруч», – запевняє подружжя.
Історія Ірини та Сергія, військовослужбовців Східного Харківського територіального управління НГУ
Ірина та Сергій Нікіфорови – не просто подружжя, а бойові побратими, офіцери Східного Харківського територіального управління Національної гвардії України, які вже понад два десятиліття крокують поруч – у строю і в житті.
Їхня історія почалася у 2006 році, коли Ірина перевелася до Східного територіального командування на Донеччині. Сергій побачив її на плацу – серед строю, у формі, зосереджену й упевнену – і зрозумів: це його людина. Він наважився і запросив на побачення, зізнавшись, що цілий рік набирався сміливості. Освідчення пролунало майже одразу, і вона відповіла «так».
Березень 2014-го розірвав звичну реальність. Захоплення частини, тривога, невідомість. Командування перевели до Харкова. Сергій поїхав першим, Ірина залишилася в Донецьку ще на три місяці. У Харкові їх розселили у приміщенні, де в одній кімнаті мешкали по вісім людей. Після власного великого будинку з подвір’ям це стало серйозним випробуванням. Знайшли маленький будинок. Чотирирічна донечка постійно питала, коли вони повернуться додому. Попри втрату стін, вони не втратили родини.
Сергій із вдячністю говорить, що саме Ірина стала для нього натхненням рухатися вперед. Вона наполягла, щоб він не втратив шанс навчатися, розвиватися, зростати. Він дослухався і став офіцером.
У 2022 році війна знову прийшла у їхнє життя – повномасштабно. Того ранку вони були вдома, на Північній Салтівці. Дітей залишили подрузі й поїхали на службу. З перших днів вторгнення Ірина чергувала на вузлі зв’язку, Сергій очолив мобільний центр і забезпечував зв’язок підрозділів. У їхній родині слово «зв’язок» має подвійний зміст – службовий і емоційний.
Війна не раз розлучала їх фізично. У 2014-му — три місяці відстані, у 2022-му Ірина певний час перебувала на заході України. Але навіть кілометри не здатні розірвати те, що будується роками.
«У нас є проста, але дуже важлива традиція. Щоранку – повідомлення: «Я тебе кохаю». Навіть якщо напередодні посперечалися. Навіть якщо важко. Бо любов – це вибір, який ми робимо щодня», – ділиться Сергій.
Сьогодні вони разом уже 20 років. Виховали трьох доньок, тішаться двома онучками. Батьки Ірини також переїхали до Харкова — родина знову поруч. Їхні сімейні радощі прості: обрати фільм, приготувати попкорн і зібратися всім разом.
Секрет свого кохання подружжя формулює просто: усе обговорювати й вирішувати разом, не замовчувати образи, не накопичувати невисловлене. Їхнє кредо: бути поряд, не залишати одне одного, пам’ятати, як усе починалося, берегти перше відчуття.
Їхня історія — про вибір бути разом щодня, про підтримку у строю і в побуті, про родину, що вистояла попри війну і втрату дому. Гвардійське кохання — це коли разом у строю і в серці, коли навіть під звуки сирен знаходиться хвилина, щоб написати найважливіше: «Я тебе кохаю».
Історія Владислава та Руслани, військовослужбовців 1-го Кодацького полку НГУ
Владислав і Руслана познайомилися на службі. Спочатку це було звичайне спілкування між побратимами: спільні завдання, чергування, робочі будні. Ніхто з них тоді не думав, що це переросте у щось більше. Разом вони вже п’ять років, хоча на війні час відчувається інакше — інколи один місяць проживається як цілий рік.
Владислав пам’ятає момент, коли вперше подивився на Руслану не як на посестру, а як на жінку. Після складного дня вони зустрілися поглядами — і в ньому було значно більше, ніж просто службова підтримка. Тоді він зрозумів: між ними вже не лише побратимство. Згодом прийшло усвідомлення, що це не просто симпатія — вони почали хвилюватися одне за одного більше, ніж дозволяє дружба.
Владислав — командир роти, Руслана — санітарний інструктор полку, нині перебуває у декретній відпустці. Служба водночас і спрощує, і ускладнює їхні стосунки: не потрібно пояснювати втому чи мовчання, але ризики множаться на двох, і страх за кохану людину інколи сильніший за страх за себе.
Попри постійні виїзди, відсутність зв’язку й зміну планів, вони прийняли службу як частину свого спільного шляху. Найбільше Владислава надихає стійкість Руслани та її здатність залишатися людяною навіть у найважчих умовах. Її тиха турбота мотивує його бути кращим — і як військового, і як чоловіка, і як батька.
У їхній родині зростає донечка та син Руслани від першого шлюбу. Саме діти — найбільше щастя і найсильніша мотивація.
Їхня романтика — особлива: коротке повідомлення «я на зв’язку», теплий чай після зміни, обійми перед виїздом і тихі вечори, коли донечка засинає між ними. Їхній ідеальний день — це тиша без сирен і дзвінків, коли вони всі разом і коли вона лагідно називає його «Патенич».
Кохання змінило їхнє ставлення до війни — додало ще більше розуміння, заради кого вони стоять. А війна навчила цінувати прості речі: час разом, дитячий сміх і можливість тримати одне одного за руку.
Своє майбутнє вони бачать простим і мирним: дім, у якому тихо, щасливе дитинство для дітей і життя без тривог. Якщо описати їхні стосунки одним словом — це «опора». Бо вони одне для одного не просто кохані, а підтримка, сила і фундамент їхньої маленької, але дуже міцної родини.
Історія Катерини та Євгена, військовослужбовців бригади
«Хартія»
Катерині — 20, її чоловікові Євгену — 24. Обоє служать у «Хартії».
Шлях Катерини у війську почався рік тому. У цивільному житті вона працювала кухарем, але вирішила піти на службу. Їй запропонували зв’язок — і вона погодилася. Для бойових підрозділів зв’язок критично важливий: через нього передається інформація, координуються дії, викликається підтримка.
Сьогодні Катерина виїжджає на бойові завдання разом із підрозділом: встановлює радіостанції, обслуговує ретранслятори, забезпечує сталий зв’язок на командних пунктах і техніці. Саме вона перевіряє та ремонтує зв’язок на БМП чоловіка, щоб він міг безпечно виконувати бойові завдання.
Познайомилися вони під час служби. Звичайне повідомлення в чатботі для знайомств переросло в розмову, потім – у першу зустріч. Євген з першого моменту зрозумів: це його людина. Катерина теж усвідомлювала, на що йде – чекати, хвилюватися, жити між виїздами і перервами на зв’язок. Але зробила свій вибір.
Після повернення Євген одразу зробив пропозицію дівчині. Катерина сказала «так». А коли він поїхав служити до Харкова, вона вирішила підписати контракт і піти в бойовий батальйон — щоб бути поруч. Підготовка й оформлення зайняли кілька місяців, але зрештою вона приєдналася до підрозділу, де служив її чоловік.
«Кажуть, що війна – не час для сім’ї. А коли, якщо не зараз?» – говорить Катерина.
1 березня вони одружилися. Перед церемонією дали одне одному обіцянки. Коли є вільна хвилина, вони разом. Для них не потрібні подорожі чи плани – достатньо просто бути поруч. Євген зізнається, що поруч із нею він змінюється, стає спокійнішим. Він переживає, чи вона поїла, чи тепло вдяглася, чи виспалася. Вона – за нього.
Сьогодні вони – одне одному підтримка і мотивація. Коли поруч кохана людина, з’являється більше сил, рішучості й відповідальності.
Любов – це теж зв’язок. Той, що не переривається навіть на війні.
Пресслужба НГУ за матеріалами з військових частин