НАЦІОНАЛЬНА ГВАРДІЯ УКРАЇНИ

Телефон довіри (044) 226-22-52

На початку квітня 2014-го року російські диверсійно-розвідувальні групи вторглися на схід України і під прикриттям місцевого населення почали захоплювати місцеві органи влади в різних містах Донеччини та Луганщини.

З 12 квітня озброєні до зубів російські диверсанти атакували держустанови й органи місцевої влади відразу в декількох містах Донбасу: у Донецьку, Слов’янську, Горлівці, Дружківці, Краматорську, Костянтинівці, Бахмуті (до 2016 року – Артемівськ), Покровську (до 2016 року – Красноармійськ). Був у цьому списку і Лиман (до 2016 року – Красний Лиман), в якому близько 20 озброєними терористів спробували захопити місцеве відділення міліції. Але вони чи не вперше стикнулись з небажанням значної частини місцевого населення приймати нові правила життя. Міліціонери забарикадувалися у відділку і тримали оборону, поки під їх стінами проходив мітинг як прихильників «руської весни», так і її противників. Тоді озброєні люди залишили місто.

Але через близькість до Слов’янська бойовики не залишали Красному Лиману шансів. Місто було важливим залізничним вузлом в плані постачання техніки та боєприпасів для диверсантів Гіркіна. І 30 квітня на сесію міської ради Красного Лиману увірвалися російські бойовики і під дулами автоматів змусили місцевих депутатів голосувати за визнання бандформування «ДНР». Згодом у місті за короткий час з’явились блокпости.

Після серії серйозних боїв на початку травня 2014 року під Слов’янськом, де українські сили втратили 2 бойових гелікоптери Мі-24 від вогню російських ПЗРК, а також кількох засідок, керівництво АТО прийняло рішення поступово оточувати Слов’янськ, відрізаючи гарнізон проросійських бойовиків від постачання зброї з Росії. Зокрема була спланована локальна операція по визволенню Красного Лиману. Для її виконання залучили найбільш боєздатні на той момент частини Збройних сил України – 25-ту окрему повітряно-десантну, 79-ту та 95-ту аеромобільні бригади, а також підрозділи спеціального призначення Національної гвардії України.

3 червня сили АТО розпочали операцію по звільненню Красного Лиману. Перед цим українські захисники висунули вимогу окупантам про складення зброї. А мирне населення було попереджене про початок бойових дій шляхом розкидання над містом спеціальних листівок.

Операція розпочалася зі штурму міста силами АТО одразу з трьох напрямків за підтримки артилерії та авіації, які відпрацювали по позиціях бойовиків на підступах та околицях міста.

Надвечір 5 червня сили АТО зачистили місто від окупантів та повністю відновили контроль над Красним Лиманом. Над міськрадою та управлінням міліції знов був піднятий український прапор.

З нагоди виповнення 7 років з моменту звільнення міста своїми спогадами про ту операцію поділились військовослужбовці Національної гвардії України, які брали в ній участь.

Кулеметник тактичної групи спеціального підрозділу «Омега» НГУ Андрій Іващенко (посада станом на 2014 рік):

«Ми були на «Луні» – це штаб АТО під Ізюмом. 2 червня приблизно о 18:00 ми почали формувати колону на Красний Лиман (з 2016 року – Лиман – ред.). Наказ про висування отримали за кілька днів до цього, але час постійно змінювався.

У колоні було багато техніки. Це була дуже велика колона з різної техніки багатьох підрозділів Збройних сил і Нацгвардії.

Для мене це був перший бойовий вихід. Відчував великий адреналін. Я не задавав питань, а уважно слухав свого командира.

Нашій тактичній групі були придані 2 БТРа десантників. Колона почала рух о 12 годині ночі. Ми були всередині колони ближче до голови і могли бачити, як передовий дозор постійно подає сигнали.

Я їхав зверху на броні, тому що не міг влізти в БТР. На мені було багато всякого спорядження, кулемет в руках. До того ж я сам немаленький. Коли почала відчуватися напруга я ліг на БТР.

Близько 4 ранку 3 червня на в’їзді в Лиманський район ми попали в засідку. Але спланована вона була непрофесійно з військової точки зору. Попереду колони був міст через річку. Зліва і справа ліс. І перед самим мостом збоку від дороги пролунав вибух. Це був фугас. Не знаю, чому вони не підірвали тоді сам міст, адже з тактичної точки зору це було логічніше. Проте той вибух великої шкоди нам не завдав, просто в повітря вилетів шматок асфальту. Коли колона зупинилась нас почали обстрілювати з усіх боків з різної стрілецької зброї та гранатометів.

Ми зупинялись, проте швидко відновлювали рух вперед. Нас обстрілювали постійно спереду і справа.

В голові нашої колони йшли два танка. Ворог спалив один танк і УАЗік. Ми відбивали атаки ворога. Потім ми спалили табір сепарів.

Велику частину дистанції ми пройшли пішки в бойових порядках. Я йшов позаду БТРа і за два дні надихався вихлопних газів на все життя.

Потім наша велика колона розділились на дві.

3 червня близько 12 години дня ми зайняли кругову оборони поблизу піонерського табору «Берізка». Тоді в наш БТР влучили з РПГ. Граната вцілила між баштою та трімплексом водія БТРа в метрі від моєї голови. Мені пощастило, перед цим я присів на коліно і завдяки цьому відбувся лише контузією від вибухової хвилі. Я залишився живий, дякуючи командиру, який мені сказав присісти. Від вибуху я втратив слух, але я не обертався і продовжував тримати свій сектор. Перед тим як мене контузило, командир наказав мені тримати сектор з 9-ої до 11-ої години. А постріл з РПГ пролунав правіше, я його не бачив.

Мої товариші, які були збоку та позаду мене, отримали осколкові поранення різної тяжкості. Але екіпажу нашого БТРа пощастило менше. Кумулятивний снаряд пропалив броню і бризки розплавленого заліза тяжко поранили водія БТРа, навідника-оператора, командира і одного хлопця з нашої групи.

Через деякий час до мене підійшов один з моїх товаришів і запитав як я себе почуваю і чи зможу далі виконувати завдання. В любій групі кулеметник – це міні-артилерія. Тому до мене була така увага. До того ж вся моя група, крім мене, вже виконувала бойові завдання в АТО з початку квітня. Я бачив як вони спостерігають за мною і моїми діями. Напевно вони хвилювались, щоб я не здрейфив. Товариш запитав мене тоді: «Може води?». Я відповів тоді, що перше прийшло в голову – хочу самий великий чупа-чупс. Зрозуміло, що він потім забув про цей випадок. Але через 4 роки на день народження мені подарував льодяника у вигляді повноцінного макета ПМ.

Після того як у нас з’явились тяжкі 300-ті, нам замінили підбитий БТР на інший. У ньому водій був кришнаїтом. Було незвично бачити, коли відбувалося бойове зіткнення, а він читає мантри. Їде спокійний і співає Харе Крішна, Харе Рама. Я його як зараз пам’ятаю, людина була настільки непохитна…

У другому БТРі, що нам був приданий, водій був із собакою. Чотирилапого бійця звали «Чіп», двортер’єр, маленький такий, як шпіц тер’єр. Він усіх з нашої групи не пускав в машину. Все хотів вкусити, коли ми намагалися пробратися в БТР. На другий-третій день він вже всіх нас знав по запаху і не чіпав. Усіх інших не підпускав до свого БТРа.

До певного часу ми вели бойові дії, після чого зупинились для відпочинку в зеленці. Рано вранці знову вишикувались у бойовий порядок і пішли далі.

До сьогоднішнього дня пам’ятаю таку цікаву картину. Двометровий снайпер зі Збройних сил України.  Він йшов біля мене і вицілював у приціл противника в лісовій смузі. І коли він водив стволом вліво-вправо мені навіть не треба було пригинатися з моїми 1,9 метра, настільки він був високою людиною.

Взяли місто 5 червня увечері. Уздовж дороги лежали тіла людей в різних камуфляжах. З огляду на той камуфляж було зрозуміло, що це місцеві сепаратисти.

Але що цікаво, на фоні цієї картини закохані парочки прогулювались вулицями взявшись за ручки. Тоді я відчув, що паралельно з’єднались дві реальності: мир і війна, життя і смерть.

Коли ми заходили на територію якогось заводу в передмісті Лиману, була інформація, що там знаходяться озброєні люди. Завдання спецназу – тонка робота: зачистка вулиць, вистежування бандформувань. Після нас вже працювала міліція по будинках, по квартирах.

Запам’яталась ще одна показова картина. На дворі стояла велика спека. Сонце було в зеніті, всі потерпали від спеки. Ми йшли бойовим порядком уздовж вулиці. Зліва і справа були хати, як у селі. І тут бачимо картину: на ганку сидять два мужика, між ними табуретка, на ній стоїть горілка, сало порізане, цибулька. А тут ми такі всі ідемо по-бойовому, очима, мов рентгеном просвічуємо всі будівлі. Мужики на нас дивилися з ухмилкою. І була така фраза на чистій українській мові: «хлопці ви не ох*їли?».

У той момент у мене перед очима вдруге поєдналося дві паралельні реальності. Навколишня обстановка свідчила про те, наче у людей там все нормально і нам, як військовослужбовцям там не місце.

…Увечері 6 червня я повернувся вже іншою людиною в селище Топольське під Ізюмом.

Перед тим, як поїхати в АТО, був дуже сильний тваринний страх. Але коли приїхав туди, страху не було, а був адреналін. Було бажання перевірити себе. І я зрозумів, що можу працювати в умовах серйозної кризи».

Командир відділення кулеметників роти спеціального призначення (посада станом на 2014 рік) Олександр Бенедик:

 

«Ми рухались разом з десантниками 95-ої окремої аеромобільної бригади ЗСУ та з бійцями «Омеги» в три колони на БТР-80 з розривом в годину. Старші машин були десантники. Було прийнято рішення висуватися трьома колонами для того, щоб не тягнути більше техніки та бути мобільними, зайти в Червоний Лиман та звільнити його.

Рухались з населеного пункту Довгеньке під Ізюмом, оскільки там знаходився штаб АТО, це в 10 кілометрах від Слов’янська. По трасі Ізюм — Слов’янськ, стався обстріл не доїжджаючи до Слов’янська. Тоді був перший поранений Нацгвардієць Василь Стогній, стрілець взводу спеціального призначення.

Колона зупинилася і ми почали відстрілюватися. Перестрілка тривала близько 40 хвилин. Потім поступила команда не вплутуватися в довготривалий бій і рухатися далі. Василя ми відправили в лікарню назад до Ізюму, а самі поїхали далі на Лиман.

На той час, для мене здалося це смішним випадком. Рухаючись в напрямку Красного Лиману через блок-пост 3-А, старший машини – десантник, вказав на дорогу, якою потрібно їхати, ми звернули не туди. Проїхавши деякий шлях, на відстані 500 метрів я помітив озброєних людей, з далеку розпізнати було неможливо, чи то наші, чи ні. Вирішив дати чергу з кулемета, але під’їхавши ближче, ми вже помітили розпізнавальні знаки. Виявилося що то був заступник командира 95-ої бригади ЗСУ, який був дуже сильно збуджений та трохи накричав на мене. Але цей невеличкий конфлікт ми вирішили швидко, пояснивши це тим, що в нас не було ніякої інформації хто тут і звідки. Головне нікому тілесних ушкоджень не нанесено.

А от стосовно зачистки вулиць в Красному Лимані це окрема історія. Прикриваючись технікою, ми пішим порядком та малими групами ходили по вуличкам та будинкам. На той час людей на вулицях було небагато, і кожного з них ми перевіряли – це були місцеві жителі. Дивлячись в їх очі, я побачив здивованість, чи то від нашої появи, чи то від звільнення та зачистки міста. Але знаю одне, зараз ці люди нам вдячні, що ми повернули наші землі.

На сьогодні, я вже розумію важливість тієї операції. Головне те, що ми звільнили частину своєї батьківщини – це наша земля, і ніхто її в нас не відніме. Ми чітко розуміли, що зробили вагомий внесок у припиненні цієї чуми, яка розповсюджувалась на сході країни. А найголовніше, це відчуття  гордості за своїх побратимів, які залишились вірні своєму народу та батьківщині».

Офіцер управління полку спеціального призначення НГУ (посада станом на 2014 рік) Сергій Бутрик:

«Приблизно в пів п’ятої ранку наша колона, яка рухалась попереду, тобто перша, потрапила в засідку на мосту. Вогонь вівся з лісосмуги, але бойовиків було не більше п’яти чоловік тому що видно було по спалахах. Ми коли зупинились на мосту, в метрі від нашого БТР був закладений фугас, наше щастя, що він не зірвався, можливо ми до нього не доїхали, і це нас врятувало. Але перед нами був підірваний на фугасі УАЗік. Потім ми потрапили в засідку в лісі поблизу дитячого табору. З даху по нас вели вогонь ворожі снайпери та розрахунки АГС.

Ми прорвались. Бійці «Омеги» та десантники провели контрснайперську роботу та зачистили дитячий табір. Перед перехрестям доріг, виходячи з лісу, ми поставили два БТР з лівої та з правої сторони, та ховалися за ними, нас почали обстрілювати і ми почали відходити по трішки назад в ліс, а з верху на БТРі стояв кулемет РПК, і під час бою було пряме попадання з ГП-25 в цей кулемет, його розриває і осколки розлітаються та попадають в нацгвардійця Олександра Рибака. Олександр стояв в 7 метрах від БТРа, він стояв за стовпом, якби не каска та застебнутий ремінь на його шиї, йому б заділо осколком сонячну артерію. Дякувати Богу, що він залишився живий.

Після чотирьох засад, було вирішено викликати авіацію, а саме гелікоптери МІ-24 та літаки Су-25, вони відпрацювали з повітря, а потім почав їхати танк, за яким ми почали рух та зачистку.

Коли ми рухались, я побачив біля дороги двох 200-х бойовиків, один був в беркутівській формі, інший в цивільній. Рухаючись далі, я побачив невеличку капличку, вже сонце почало світати, і розуміючи, що щойно було бомбардування з повітря, все горить, а церква на місці як стояла, так і стоїть. Я ще такого ніколи не бачив, особливо коли від промінів сонця каплиця світиться як золото».

Персслужба НГУ