П'ятниця, 24 Травень, 2019 - 08:45

Поділитися

14 Бер 2019

Позивний «Консул»: «Коли виходили з Вуглегірська, було найважче»

 

Сьогодні Валерій Шульга проходить службу в батальйоні спеціального призначення військової частини 3035 у Слов'янську. Ще п’ять років тому Валерій Шульга був цивільною людиною, як багато, хто з нас – добровольців. Народився на Луганщині в Алчевську, змужнів у Черкасах. Певний час працював в українській міліції. Потім багато подорожував світом, паралельно вивчав іноземні мови. Але мирний перебіг життя раптово урвався: берці російського «зеленого чоловічка» ступили на його рідну землю, та ще й одного вечора додому повернувся син і сказав: «Тату, я йду на війну»!

 

Пан Валерій, загалом, відразу зрозумів, як такого, вибору він не має. Відчуття обов’язку не дозволить йому перечекати геополітичну бурю, яка прийшла просто в його дім та зруйнувала мирний лад, що тримався з часу завершення Другої світової війни. Власне, тому й пішов добровольцем…

 

Логіка проста: «Я з Донбасу, тому піду в «Донбас». Я був правоохоронцем, тому піду в Національну гвардію України».

 

«Я в батальйоні з осені 2014 року. Був у Вуглегірську, Дебальцевому, під Лисичанськом, Широкиному. Чому пішов у «Донбас»? По-іншому просто не уявляв, як вчинити. Я виріс на Черкащині, але народився в Алчевську. Ще й син хотів йти в цей батальйон. Ми вирішили, що він має довчитись. Але він і зараз сюди рветься», – пояснює пан Валерій.

 

Наприкінці січня 2015 року «донбасівців» спрямували на дебальцевський плацдарм, який поступово оточували росіяни. Там вже було «гаряче». Далися взнаки прорахунки біля Логвинового. Окупанти миттєво зорієнтувалися та зайняли колись наші позиції, які виявилося незахищеними після передислокації підрозділів Збройних сил України. Уся територія прострілювалася наскрізь. Саме Дебальцеве та його околиці, як згадує пан капітан, просто кишіли російською агентурою. Подавалися сигнали, координати. Це були переважно цивільні, при них знаходили 3-4 телефони. Цих осіб затримували та передавали правоохоронцям.

 

«30 січня наша рота – рота «Казбека» називалася – зайшла в Дебальцеве. Наша основна функція була – контрдиверсійна діяльність. Там були їхні мінометники, які працювали на машинах. Газель під’їжджає, бус, міномет швиденько виставили, три чотири постріли, завантажили міномет у бус, і поїхали далі… Сепаратисти так працювали. І в перший же день ми під цей обстріл потрапили. Саме тільки приїхали, розвантажились, і нас почали обстрілювати з міномета. Це ми приїхали на відомий дебальцевський Хрест. Якраз ми там вивантажились на відомому дебальцевському хресті. Мене там дуже здивувала Ліда. Снайпер. Вона невеликого росту, але так швидко, без бойового досвіду, зорієнтувалася та окопалася. Кажуть, у скаутах була. Раз-раз, і викопала під себе ложбину, і вже була там. Ну, і так всі інші розмістилися», – розповідає капітан Валерій Шульга.

 

«Донбасівці» тоді розмістилися у Дебальцевській школі мистецтв, проте вже наступного дня на них чекав виїзд на Вуглегірськ. За даними розвідки, там вже зайшли терористи. Стояла задача деблокувати підрозділи ЗСУ.

 

«Там вже були оточені українські Збройні Сили, і ми поїхали їм на виручку, – розповідає Валерій Шульга. – Це 31-го січня. Розділилися на дві групи. Одна група потрапила в засідку, добре підготовлену засідку. По дорозі. Отам були наші найбільші втрати. У той день загинули чотири наші бійці... «Карат», Царство йому небесне, він був «агеесник». Сам з Харкова. Майстер спорту по самбо. Слідкував за собою. А ми зайшли з іншого боку. Від «літака». Там уже був батальйон Кульчицького, коли ми під’їхали».

 

На момент дебальцевських подій технологічна насиченість та навченість «воюючих» сторін значно зросла. Зі свідчень «донбасівців» видно, що ворог міг одночасно застосувати бронетанкову техніку, безпілотні літальні апарати, касетні боєприпаси, засоби радіоелектронної боротьби та ще й в умовах міської забудови.

 

«Почали зачистку міста. Пройшли майже в центр. І тут під’їхали два танки, спочатку було не зрозуміло, як вони опинились у місті і чиї вони. Ще як на Хрест заїхали, мені Кінашев [Сергій Кінашев – боєць батальйону «Донбас» – Прим. авт.] каже: «Дивись – безпілотник». Я до того не мав діла з безпілотниками, мав лише теоретичні уявлення. Дивлюсь, і правда, пролетів якийсь літак. І почався знов по нас щільний такий мінометний вогонь. Я дізнався, що таке міни, які розриваються зверху. Ми звикли, що прилітає міна – вибух – і все таке… А це міна розривається зверху. Сиджу біля стіни у засідці. Бачу, угорі був спалах. І потім – такий.., як вихор. Коли Тимур каже: «Давай в укриття! Куди завгодно! Тому що, це – касетні міни, вони розриваються угорі, це протипіхотні міни». От вони нас засікли і потім прислали два танки. Танки підійшли дуже близько. Дуже нахабні, але один підбили. Це Харченко, його позивний Карім був. Він підбив з РПГ. Підбив не повністю. Але ще працював кулемет, добре працював… І він [танк – Прим. авт.] відійшов назад. Його прикривав інший танк. Зробили ще декілька пострілів по цих танках. Вони заїхали за машину. Там стояв підбитий «Урал» з сепаратистами. До нас його підбили. Вони ніколи трупи не прибирали. Вони днів декілька, видно, вже там лежали. От вони за них заховалися. Почався щільний вогонь. А потім і піхота їхня нас вже відсікла. Не було ніякої можливості їх допалити геть. І потім ми відійшли до «літака» на свої позиції», – ділиться пан Валерій.

Стало зрозуміло, закріпитися наявними, розпорошеними силами не вдасться. Українські підрозділи мали виходити з оточення.

 

«Взвод «Хоріки» та взвод старшого сержанта Басова вийшли далі та пішли на вокзал, щоб з’єднатися з нашими. Але з’єднатися вдалося лише після обіду. На цей час всі підрозділи вже вийшли з Вуглегірська. Так ми залишилися одні і виходили останні».

 

Власне, сам вихід теж виявився непростим. Він відбувався під прицільним вогнем противника. Врятувало диво.

 

«Вони попробували нас відрізати, коли з «Літака» по дорозі ми вже завантажилися, зрозуміло, що нас вони не захочуть випустити з Вуглегірська. Ми з себе бронежилети познімали. Перекрили борти ними. Щільним вогнем відсікли їх. Відсікли піхоту. Швидкість була неймовірна, і все таки виїхали два взводи, це десь біля сорока-п’ятдесяти чоловік. А інші взводи, з роти Казбека, зайшли з іншої сторони, їм серйозніше дісталось. Якщо у підрозділах «Фенікса» та «Хоріки» втрат не було, то там загинули чотири наших побратими. На великій швидкості дісталися нагору і поїхали назад до Дебальцевого. Відтак, був ще один день контрдиверсійної боротьби, гвардійці прочісували місто і тоді був наказ від старшого лейтенанта Анатолія Лісовського отримати боєкомплект і вийти з Дебальцевого, ще тоді котла не було. Але там ще залишився «Карім», який танк підбив як зв’язківець. Він виходив самостійно», – пояснив Валерій Шульга.

 

Після Дебальцевого, «донбасівці» долучились до Широкинської операції. Її розпочали десятого лютого бійці «Азову». Валерій Шульга теж взяв у ній участь. Каже, що там теж було важко, особливо на початку, у лютому-березні, адже це були позиційні та, нерідко, вуличні бої: одна будівля – наша, навпроти – захоплена ворогом. З часом російських найманців вдалося відтіснити. Так, гвардійцям та воїнам Збройних сил вдалося убезпечити околиці чотирьохсоттисячного Маріуполя, які у січні 2015-го року потерпали від жорстоких обстрілів установками «ГРАД».

 

Пан капітан продовжує служити, передає бойовий досвід молодшим бійцям,учить з побратимами англійську мову. За це, а також через дипломатичну вдачу, він отримав позивний «Консул».

 

Сергій Молотков,

Богдан Кондратов