Неділя, 24 Березень, 2019 - 19:37

Поділитися

14 Бер 2019

«Ніхто не буде вказувати моїм дітям, як їм жити на тій землі, де вони народилися», – боєць з позивним Чайка бореться за незалежність України п’ятий рік

 

Поки мирні українці сприймали історію війн даниною минулого, а ліберальні філософи пророкували згортання локальних конфліктів та мобілізації зусиль людства для вирішення глобальних проблем, на сході України розгорнулася кривава драма. Російська агресія стала глобальною загрозою, яка відлунює метастазами від Сирії до Центральноафриканської Республіки, від М’янми до Венесуели, породжуючи нові форми ідеологічного фундаменталізму і за цей час вбила тисячі українців.

 

Саме в таких обставинах в Україні відродився добровольчий феномен, який свого часу підживлював козацтво, січове стрілецтво, українських партизанів. З одним із тисяч цих мужніх людей – добровольців, ми познайомимо Вас сьогодні.

 

Кримські події 2014 року не залишили у Сергія Кінашева жодних ілюзій. Він відразу зрозумів – це війна. «Російська весна» на Донбасі, у Харкові, Одесі, інших містах Півдня та сходу України лише зміцнили це переконання. Треба було щось робити, тому розпочав з подачі електронних заявок на вступ до батальйону «Донбас». Потрапити до гвардійців було непросто.

 

«Перший дзвінок був у червні. Я як на голках жду. Потім аж в серпні подзвонили. Вже Іловайськ був. Там взагалі – жорстко. І лише в жовтні отримав запрошення! Досі зберігаю вдома: «Прибути до Дніпропетровська»… Тоді це називалося «Базою на Терешковій». Дев’ятого грудня мене зарахували до штату військової частини 3027. Фактично потрапив до взводу вогневої підтримки. Сильна група була на десять осіб: два ПКМ, один РПК, снайпер, три АГС та три машини. Дві газелі броньованих – ми самі робили їх, і одна пасажирська», – згадує Сергій Кінашев.

 

15 січня підрозділ Сергія Кінашева потрапив до Мирної Долини під Лисичанськом. Але й там довго не затрималися. Далі була Новотошківка на Луганщині, де очікувався танковий прорив. Також з Мирної Долини були виїзди на Дебальцеве та Вуглегірськ.

 

«Переважно воювали на двох стареньких «Гелендваген» з туреллю для АГС та кулеметом. Як заходили – потрапили до засідки. Тоді екіпаж один практично весь загинув, одна людина залишилась. Троє загиблих: «Папа», «Гєра», «Карат».

 

Сергій не дарма згадує побратимів саме по позивних. Саме такими вони врізалися у його пам’ять. Та й перші два роки війни таке звернення було нормою у «Донбасі» та інших підрозділах Національної гвардії та Збройних сил, які брали участь в антитерористичній операції. Особливо серед уродженців Східної України, адже вони переймалися, щоб їхнім рідним не почали мстити бойовики. З тієї ж причини добровольці мають так мало фотографій. Та глибше за світлини у пам’яті пана Сергія викарбувалась згадана засідка, ніби якийсь калейдоскоп смертоносних вражень. Загальну картину вдалося реконструювати вже після того, як все завершилося, заспокоїлись нерви, охолола кров. Він пояснює, що коли їхав у транспортній колоні і спереду почала вибухати техніка, то крім вогню та диму, загалом нічого не було видно. Що хто кричав, і, навіть, чи працював двигун його авто, годі було розібрати, бо вівся щільний обстріл, зокрема з мінометів.

 

«Як в кіно. Враження, що все переходить в іншу площину. Як в «Матриці». Майже нічого не чуєш, здається навіть, що бачиш як осколки летять. Ніби перемикаєшся на іншу програму, може це адреналін спрацьовує. Виходили жорстко. Потім вже вночі витягували своїх поранених, загиблих. Гєру витягли на цивільній машині, але він до шпиталю не доїхав, бо багато крові втратив. А Карат і Папа, – вони загинули на місці. Машину їхню там сильно побило чимось великокаліберним. Мою машину також сильно пошкодило. Двічі переїхала наша ж БМП. Коли перед обличчям гусениця зупиняється, то відчуття, звісно, не дуже приємне. Спереду танк горів, перед нами була БМП, зв’язку не було між нами, а він почав здавати назад. А в мене і з-заду БМП, і спереду. Але машина залишилася на ходу. На двох колесах, але виїхала. Висадились, почали відстрілюватись, поранених витягати. З 30-ки [30 ОМБр] було багато вбитих. Важко було на танк дивитись, з хлопцями вже встигли познайомитись. Години три звідти виповзали. Сантиметрів 30 кювету – це був весь захист».

 

Що тоді вразило Сергія, це якесь світле ганчір’я та матраци вздовж дороги. Пізніше стало ясно, що це була така хитрість ворога, задля більш зручного корегування вогню. Та після дебальцевських подій на його побратимів чекала чергова передислокація на південь Донеччини. 15-го лютого, по дорозі на щойно відбите «азовцями» Широкине колона «донбасівців» вкотре потрапляє до пастки – не повернули, де слід. Знову поранені та загиблі. З другого березня під Широкиним опиняється й Сергій Кінашев.

 

«Той же джип, що і в Дебальцевому, ті ж АГС. Ходили по п’ять днів, то «Азов», то «Донбас». Ці «перезмінки» для сепаратистів були просто свято. Ми міняємось, а вони гатять з чого хочеш. БТР один вийшов з ладу. Потім стали нічні ротації. Теж мали свої складнощі. Їхали ж з увімкненими фарами. А тут треба було змінювати позицію «азовців», допомогти їхньому водію, я мав стати провідником. Поїхали в обхід. Кілометрів п’ять. Тут вискочив наш «КрАЗ» і висвітив нашу машину. Нас помітили і накрили. Ми заскочили в село. І перечекали там. Ще «азовським» танкістам допомагали, коли вони працювали. Там треба було бетонний міст знищити. Він вузький був, але міцний. Поливали як віялом з АГСу, танки прикривали. Сепаратистське телебачення тоді вигадало, що це працює «Чорна пантера», озброєна новими АГСами. Це було смішно. Всього там пробув три ротації. 20 березня повернулися до Києва, а у квітні – знов під Маріуполь. І вже до кінця літа там. Далі я перейшов до іншого підрозділу. Передали їм гранатомети, у нас вже інша машина була, а я став займатися забезпеченням», – пояснив пан Сергій.

 

З весни 2015-го року фронт стабілізувався, великі маневри, здається, пішли в минуле. Позиційна війна стала буденністю. Мобілізованих замінили контрактники. Прийшов час, і задачі батальйону спеціального призначення «Донбас» змінилися. Тепер це точкові контрдиверсійні функції. Антитерористичну операцію змінила Операція об’єднаних сил. Та пан Сергій не полишає свій підрозділ, мовляв поки є сили, буде служити та передавати свій досвід молодшим.

 

«Я виріс у Сумгаїті [Азербайджан]. Його символ – чайка, звідти мій позивний. В Україну потрапив у 1984 році, після строкової служби. Жив у Котовську Одеської області, який зараз називається Подільськом. З 1996-го – став підприємцем. В мене три доньки, два сини, три онуки та одна онучка. Найстаршій моїй дитині – 34 роки. Самостійні люди. Я народився на Кавказі, тому маю таку мотивацію: «Ніхто не буде вказувати моїм дітям, як їм жити на тій землі, де вони народились. Ми самі знаємо, як жити».

 

Пан Сергій радить молоді постійно вдосконалюватися і надіятися на свої сили, захищати свої права усіма силами і поближче до передової – теж. Адже там, на його думку, «все доходить швидше». А ще він не вірить, що Кремль схаменеться і припинить поширювати світом свою агресію. Навпаки, він впевнений, що попереду українські захисники матимуть ще не одну гарячу фазу неоголошеної війни.

 

Сергій Молотков,

Богдан Кондратов