Вівторок, 18 Червень, 2019 - 02:34

Поділитися

12 Чер 2019

Капелан 2-ї Галицької бригади духовний наставник та авторитет для гвардійців

Як стати людиною, про яку можуть сказати «крутий»? Не тільки тому, що вона фахівець у своїй галузі, кваліфікований спортсмен чи ерудована особистість, а в першу чергу тому, що вона настільки тепла, щира і близька кожному, що хочеться з нею говорити. І та крутість викликає не тільки захоплення, а й щиру повагу.

 

І така людина в дійсності існує у 2 Галицькій бригаді – це капелан Андрій Сіданич. У нього свої методи роботи з військовослужбовцями, які часто не усі розуміють. Але він однозначно досягає поставлених цілей і користується неабияким авторитетом.

 

Прапорщик Жанна Дрогобицька: «Схожих на нього людей я ще не зустрічала у своєму житті. Дуже позитивний, коли його бачу, завжди хоч кілька слів і скаже. Щотижня заходить до кожного в кабінет».

 

Службовець Світлана Рубаняк: «Коли з ним починаєш говорити, у нього такий погляд, що хочеться відкритись. Дуже інтелігентний і вихований чоловік».

 

Старший солдат Ігор Єгезаров: «Він справляє враження людини, яка має дуже великий життєвий досвід. Це мене в ньому і підкупляє. Завжди життєрадісний та веселий».

 

Хто він, Андрій Сіданич і чому користується таким авторитетом у гвардійців 2-ї Галицької. Хто ще може надати відповідь на це краще, ніж сам отець Андрій.

 

Маленький Андрій був трішки розбишакою, любив їздити верхи без сідла, кататись на велосипеді та лазити по деревах. Коли отримував духовну освіту, думав, що буде колись мати невеличку парафію у селищі на західній Україні, але саме жага жити життям на повні легені, бажання мати пригоди, так і не дала цього зробити. Зараз він не тільки капелан у 2 Галицькій бригаді Нацгвардії, а ще й протоієрей у Гарнізонному Храмі святих апостолів Петра і Павла УГКЦ. Веде дуже активне соціальне життя, займається з дітьми, ходить до спортзалу, залучається до соціальних робіт, має чудового сина, доньку та дружину і, що найголовніше, наповнює духовністю серця військових.

 

Отче Андрій, в чому секрет?

Колись я прийняв для себе рішення «не робити те, що роблять інші». Мені хотілось вийти за рамки каплиці чи церкви. Я не хотів робити формальних речей і бачив необхідність показувати власним прикладом, що круто бути християнином. Для цього потрібно було стати максимально відкритим людям, робити і цікавитись тим, що подобається іншим. Але разом з тим робити все так, щоб стати цікавим. Тому вирішив постійно робити для себе якісь виклики.

 

Тоді чи доводилось вам іти на такі кроки, які б інші назвали відчайдушними?

Не знаю чи вважається це таким кроком, але колись разом з ліцеїстами з духовної семінарії пригнув з парашутом. Я зробив це попри свій якийсь страх (хоча особливо висоти ніколи не боявся – авт.). Я ішов туди з метою бути поруч з хлопцями, вони дивились на мене, як я це роблю, шукали в мені опору і підтримку. І я не мав права їх підвести. Разом ми це зробили і тоді нас це дуже згуртувало.

 

А що тоді  Ви робите разом з солдатами?

Насправді для себе я знайшов безліч варіантів. Наприклад, завжди, якщо бачу хлопців, що курять, підходжу і бажаю здоров’я. Вони починають посміхатись, але палити перестають. Це такий момент простого спічу, який є дуже дієвим. Заходжу до хлопців в спортзал, запитую як краще тренуватись, щоб підкачати м’язи. Коли заходжу в підрозділ, то днювальний по роті кличе чергового завжди з посмішкою.

(Між солдатами ходять різні жарти «від отця Андрія». Наприклад, якось він прийшов до спортзали, де тренувались солдати, взяв гирю вагою 25 кг, помахав нею і сказав : «От би кадило стільки важило, можна було в спортзал рідше ходити»).

 

Але ж не всі одразу ідуть на спілкування з вами? Адже є такий момент, як виховання в різних сім’ях, де, можливо не відвідували храми, не молились, або просто не вважали за потрібне виховувати дитину в християнських традиціях.

Звісно, це перше з чого я починаю взагалі свою роботу. Особливо це стосується молодого поповнення. Усі люди різні і не потрібно їм насаджувати свої бачення. Якщо ми говоримо про новоприбулих солдат, то ми просто з ними збираємось і говоримо, і це все відбувається поза капличкою. Вони говорять про себе, а я про себе, і намагаюсь завоювати їх довіру. Головне бути просто щирим, солдати це бачать і поступово відкриваються. Ніхто нікого не змушує молитись чи іти до сповіді. Але в моїх силах зробити так, аби кожен відчув у цьому власну необхідність.

 

З чим найчастіше приходять до вас військові?

За відповідями. І, що важливо, частіше запитують ті, хто не мав тісного зв’язку з Богом з дитинства. Їм цікаво, вони шукають відповіді, тому я кажу усім завжди «не соромтесь запитувати». Людина по своїй природі тягнеться до Бога, їй потрібно лише допомогти. Багато солдат хочуть отримувати моральну базу, тому йдуть до капелана.

 

Чи відчуваєте ви, що тут, у бригаді, ви на своєму місці?

Я точно знаю, що бути священником – це покликання усього мого життя. Це покликання не лише для мене, а і моєї родини, адже вони поруч зі мною завжди і повинні розуміти, що капелан іноді робить речі, які не усім можуть бути зрозумілими. З солдатами я відчуваю спокій і я точно знаю, що Бог через мене передасть їм усі необхідні слова. Знаєте, кілька разів, коли були на сході, сидів в окопах з хлопцями і вони мене не відпускали. Говорили, що відчувають безпеку, коли я поруч.

 

Капелан став крутим для усіх тоді, коли разом з родинами гвардійців підкорив Говерлу, малював пензлями із солдатами, сповідав їх на сході, зіграв з ними у футбол, поговорив про актуальні новини та вислухав у ту секунду, коли було самотньо.

 

Але сам отець Андрій говорить, що близьким до людей можна стати тоді, коли твоє серце наповнено любов’ю та Богом.

 

Прес-офіцер Аліна Новікова,

фото з архіву Андрія Сіданича