Понеділок, 1 Червня, 2020 - 04:05
14 Лют 2020

«Бути головним старшиною – це моє!» - Віталій Дмитришин про службу у гвардії

Віталій Дмитришин – головний старшина військової частини 3053, уособлення справжнього молодшого командира з усіма рисами та якостями, яких вимагає таке військове звання. Нацгвардієць з реальним бойовим досвідом та майже десятирічним досвідом щоденної кропіткої праці з тими, хто сьогодні – простий солдат, а завтра вже має горде звання сержанта Нацгвардії.

 

«Бути головним старшиною – це моє! - усміхається Віталій. - Так, згоден: далеко не кожному це підходить, не кожен зможе і захоче цим займатися. Мусиш володіти, без перебільшення, набором якостей: комунікабельність, лідерські задатки, уміння повести за собою, навчити інших… Якщо солдати, сержанти не будуть тебе поважати – марно сподіватися, що станеш авторитетом для них, і, відповідно, добре навчиш їх. Тільки власним прикладом, стараннями, коли слово не розходиться з ділом, - лише так можна бути взірцем для інших, командиром, якого будуть наслідувати, слухати і вчитися у нього».

 

Віталій не мріяв з самого дитинства, як це часто буває, про військову службу. Після закінчення школи вступив до кооперативного коледжу, який успішно закінчив з дипломом бухгалтера. Далі для 20-річного Віталія постало питання призову на військову службу. Тож вирішив, за порадою знайомого, який служив у Нацгвардії, вступити на військову службу за контрактом до військової частини 3053.

 

«Про своє рішення не пошкодував жодного разу, - розповідає Віталій, - перший рік своєї служби був на посаді стрільця одного з підрозділів, що займається конвоюванням. Згодом командування запропонувало пройти навчання на командира відділення у нашому Навчальному Центрі Національної гвардії у Золочеві. Я, звичайно, погодився, бо відчував, що можу щось більше, маю бажання та здібності, щоб самому чогось більшого навчитися і потім передавати це іншим».

 

Навчання Віталію давалося легко, знав, що бути сержантом – це те, що підходить йому, до чого лежить душа. Після кількох років командуванням відділенням та взводом призначений на посаду головного старшини військової частини.

 

«Сержант – це серйозно. Це опора командирів, це люди, на яких можна покластися, розділити з ними відповідальність. Сержанти – це ті, хто веде за собою, хто виховує почуття честі та обов’язку у рядового складу, навчає взаємодії у військовому колективі, взаємодопомозі, формує дух братства. Це той, хто навчає військовій справі вчорашніх новобранців та спонукає до подальшого просування по службі та сприяє військовій кар’єрі побратимів», - резюмує Віталій.

 

Свій справжній бойовий досвід здобував на Сході України, куди був відряджений у складі підрозділу у 2015-му.

«Ми займалися забезпеченням порядку та несли службу на блок постах в районах ведення бойових дій. Була гаряча і небезпечна пора, - згадує Віталій. - Саме в таких умовах, коли опора один на одного була основною умовою виживання, і пізнавалися найкраще усі наші якості, там стали, можна сказати, рідними».

 

Усі гвардійці військової частини 3053 повернулися з тих подій цілими та неушкодженими.

«Можливо, саме завдяки перебування в тих екстремальних умовах і навчило цінувати те, що маєш тут і зараз. Радію, що служба приносить задоволення й можу навчати тому, що знаю і вмію сам, інших хлопців, а вже тепер – і дівчат. Радію маленькому сину. Люблю грати в футбол», - скромно розповідає про себе головний старшина.

 

До слова, Віталій від самого початку своєї служби успішно грає у складі футбольної команди  військової частини і у великій мірі саме завдяки йому команда щоразу на змаганнях та турнірах здобуває призові місця.

«Ми, сержанти, маємо бути прикладом для підлеглих в усьому, в тому числі -в питаннях фізичної підготовки. Власним прикладом намагаюся прививати любов до спорту, спортивних досягнень. Адже український нацгвардієць – це, перш за все, - сильний, відважний, відмінно підготовлений військовослужбовець», - переконаний нацгвардієць.

 

Саме так щоденно виховує головний старшина військової частини 3053 своїх побратимів.

 

Марина Березюк

Фото автора та з особистого архіву Віталія Дмитришина