Середа, 22 Травень, 2019 - 22:53

Поділитися

03 Лют 2019

Були ми там, куди нас кликав час

Нас об’єднали спільні дороги і випробування, що випали на долю чоловіків повоєнного покоління. Нашими батьками були ті, хто відстоював свободу і Батьківщину, саме право на життя у найжорстокішій із війн. Ми виховані на славних традиціях захисників Вітчизни багатьох попередніх поколінь. Для нас не існувало понять, вищих за Честь і Обов’язок. Ми були там, куди нас кликав час, ходили по одних дорогах, робили одну справу, суть якої – вірна служба Батьківщині.

 

З двома орденами Червоної Зірки повернувся з Афганістану полковник Адольф Спиридонович Сидякін. За два роки відвідав майже всі провінції. Були ситуації, в яких він залишився живим лише завдяки своїй мужності, витримці, військовій підготовці, умінню швидко і вірно приймати рішення. А потім були ще Чорнобиль, Закавказзя, Карабах… Полковник Сидякін, перший голова нашої Спілки ветеранів Афганістану, зробив значний внесок у службово-бойову діяльність військ та розвиток ветеранського руху, військово-патріотичне виховання молоді.

 

З двома бойовими орденами повернувся на Батьківщину й Віталій Петрович Волик. Спочатку провінція Гур, а потім Панджшерська ущелина – місця його трирічної служби в Афганістані. Кілька десятків бойових операцій, сотні небезпечних ситуацій, тисячі вір­них друзів на теренах великої країни. Сьогодні він – заступник голови ради Асоціації ветеранів МВС України та голови Координаційної ради ветеранів Афганістану МВС, до якої входять і «афганці» НГУ.

 

Близько трьох років був радником, створював полк, а потім і спеціальну бригаду Царандою з охорони промислових об’єк­тів у провінції Джаузджан Володимир Грищенко. Нелегкі питання вирішував. Повернувся додому з орденом Червоної Зірки та медаллю «За відвагу» на грудях, очолив кафедру в інституті МВС України, навчав майбутніх військових правоохоронців. Сьогодні Володимир Ісакович – активний учасник нашого ветеранського руху.

 

Ярослав Галів одразу ж після отримання погонів лейтенанта у свої 20 років став батьком для взводу солдат, з якими йому довелося самостійно приймати рішення на смертельний бій у пустелі, аби не пропустити караван зі зброєю у бік Кандагару. Допомога прийшла із запізненням, кілька друзів загинуло, а він сам отримав поранення. Нагороджений орденом Червоної Зірки та Зіркою Героя Афганістану. Як патріот своєї Батьківщини зробив значний внесок у становлення НГУ, організацію бойової та спеціальної підготовки ВВ МВС України.

 

У 1981 році, також під Кандагаром, отримав тяжке поранення в ділянку серця старший лейтенант Юрій Штефанич, який зі своєю ротою поспішав на допомогу сусідньому підрозділу. Десять дов­гих місяців продовжувалося лікування, та він повернувся в стрій, працював викладачем в Академії внутрішніх військ МВС України, очолював службу перевезення спеціальних вантажів ГУВВ. Кавалер ордена Червоної Зірки, кандидат педагогічних наук, полковник у відставці. До речі, комбатом у нього був підполковник Олександр Миколайович Пархомюк, батько учасника бойових дій в Афганістані полковника Валерія Пархомюка, члена ради ветеранів ГУ НГУ. 2007 року відбулася зустріч бойових побратимів зі сльозами на очах.

 

Два роки командував батальйоном, брав участь у бойових операціях бойовий комбат, а пізніше – генерал-майор Степан Іванович Сомов. Завжди йшов попереду солдат, особистим прикладом вів їх за собою, вимагав, навчав, оберігав їх. В одній із операцій, попри тяжку кон­тузію, про­дов­жував керувати підлеглими і забезпечив успішне виконання завдання. Повернувся в Україну з орденами Червоного Прапора та «За службу Батьківщині в Збройних Силах СРСР». Очо­лював дивізію НГУ, управління бойової та спеціальної підготовки ГУВВ МВС України. Бере активну участь в «афганському» русі.

 

Хто такі вертолітники, як багато залежало від них у бою, знають усі, хто був в Афганістані. Володимиру Найдьонову неодноразово доводилося доставляти боєприпаси, продукти харчування на високогірні пости, забирати поранених з точок, петляти між вибухами і скелями, падати і підійматись. Нині він, кавалер орденів «За службу Батьківщині в Збройних Силах СРСР» та Червоної Зірки – полковник у відставці, є членом ради ветеранів ГУ НГУ. Обидва його сини також обрали шлях, яким ішов батько – вони офіцери Нац­гвардії України.

 

У небі над Кабулом вертоліт кавалера орденів Червоного Прапора та Червоної Зірки майора Вік­тора Савченка наздогнала і скинула на скелі душманська ракета «Стінгер». Командир залишив бойову машину останнім, отримав тяжке поранення. Його рятував, відправляв до госпіталю капітан Анатолій Сулима. Нині вони обидва – ветерани військової служби, нагороджені орденами «За мужність» ІІІ та ІІ ступеня відповідно. Неспокійної душі ветерани й нині використовують набутий бойовий досвід, знаходять застосування своїм професійним якостям у небі України.

 

А  зв’язківці Юрій Опришко, Михайло Присяжнюк, Олександр Савлук, Володимир Гром зав­жди стоятимуть на тому, що головне у бою – зв’я­зок. І вони з честю справлялися з нелегкими зав­даннями, забезпечуючи обмін інформацією, передачу наказів і розпоряджень у бойові порядки. Полковник Юрій Оприш­ко нагороджений орденом «За службу Батьківщині в Збройних Силах СРСР», інші – медалями «За бойові заслуги». Олександр Іванович Савлук і нині працює на вузлі зв’язку НГУ, користується заслуженим авторитетом у молодих фахівців зв’язку та своїх побратимів.

 

Тисячі життів врятували в Афганістані військові медики. Вони були в бойових порядках, у горах і пустелях. Начальником медслужби полку зі зброєю в руках два роки провів у операціях Анатолій Буханевич, надавав першу медичну допомогу пораненим безпосередньо на полі бою, організовував своєчасну евакуацію їх до госпіталю, здійснював заходи з профілактики інфекційних захворювань особового складу. Нагороджений орденом «За службу Батьківщині в Збройних Силах СРСР» та медаллю «За бойові заслуги». Як заступник начальника військово-медичного управління ГУВВ, був авторитетом для бойових друзів, завжди відгукувався на прохання з питань розміщення в лікувальні заклади, надання фахової поради. Після звільнення у відставку продовжував працювати в департаменті охорони здо­ров’я Державної прикордонної служби України. На жаль, у грудні минулого року він покинув нас назав­жди.

 

Санінструктором в ПДБ пройшов свій Афганістан Василь Коробка. Після повернення на Батьківщину закінчив Вій­ськово-медичну академію. Брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Обіймав посади начальника військово-медичного управління ГУВВ та начальника Центрального клінічного шпиталю МВС. Сьогодні Василь Іванович – генерал-майор медичної служби, заслужений лікар України, очолює департамент охорони здоров’я МВС України і завжди відгукується на проблеми побратимів.

 

Фельдшерами батальйону проходили службу в Афганістані Василь Лисак та Світлана Терешкова. Афганістан загартував їх характер. Єфрейтору Лисаку в одному з боїв довелося під нищівним вогнем ворога виносити на собі пораненого товариша, за що був нагороджений медаллю «За бойові заслуги». У внутрішніх військах йому довірили очолювати військово-медичний відділ. А Світлана Валеріївна, донька полковника внутрішніх військ, також назавжди пов’язала свою долю зі службою. Нагороджена медаллю «За бездоганну службу» ІІІ ступеня, закінчила НАВСУ, проходила службу у військовій частині 3030 на посаді офіцера відділення бойової та спеціальної підготовки. Зараз, незважаючи на проб­леми зі здо­ров’ям, бере активну участь у роботі громадської організації «Афгано-Чорнобильське братство «Побратими».

 

З високої посади в УВВ прибув до Кабулу полковник Олег Міхуля. Як заступник начальника військового відділу брав участь у багатьох операціях у Хості, Панджшері, Кандагарі, зробив знач­ний внесок у підвищення ефективності навчального процесу у військових частинах Царандою, організовував охорону та належну оборону Джелалабадського іригаційного комплексу. Нагороджений орденом Червоного Прапора. Виявляв значну активність у ветеранській роботі, користується значним авторитетом у побратимів.

 

З особливою теплотою хочеться згадати нашого письменника, поета, режисера, барда Миколу Грабовського. Він побував майже в усіх провінціях Афганістану, де у військових частинах налагоджував дизельні установки. В літаках і вертольотах, у бронетранспортерах і наливниках, у КамАЗах з боєприпасами він здолав тисячі кілометрів, неодноразово вступаючи в бій, і ніколи не розлучався з автоматом і гітарою. Він – один із засновників ГО «Побратими», організатор усіх її творчих досягнень. Переможець багатьох пісенних фестивалів, поетичного конкурсу «Коронація слова», автор 8 поетичних збірок та однієї повісті. На жаль, нещодавно він пішов з життя, і, скажемо прямо, його місце у строю зайняти не зможе ніхто.

 

Свої гарячі дороги в Афганістані пройшли також кавалери бойових орденів радники Петро Кобилінський, Василь Ачин­цев, Віктор Березка, Микола Голумбівський, Анатолій Гурський, Микола Криворучко, Василь Лозовий, Микола Прокопенко, Олексій Разумов, Олександр Фугалевич, Анатолій Фомін, Володимир Чирва, авіатори Сергій Гаврин, Костянтин Кацавал, Олександр Єрмоленко, артилеристи, сапери, мотострільці, автомобілісти, представники технічних служб Вячеслав Виноградов, Петро Безвербний, Олександр Миронюк, Валерій Примак, Володимир Книжний, Зоя Чмут та багато, багато інших.

 

Вони доріг не вибирали, а завжди ходили го­лов­ними шляхами історії нашої держави. Ми шануємо їх. Ми складаємо про них пісні, пишемо книги, створюємо фільми. Вони гідні цього!

 

Полковник у відставці Георгій Даценко,

голова ради Центральної міжрегіональної секції Асоціації ветеранів ВВ та НГУ