П'ятниця, 18 Серпень, 2017 - 13:58

Поділитися

19 Чер 2017

Анексію Криму готували 10 років, на Донбасі було по-іншому - глава Нацгвардії Юрій Аллеров

 

Генерал-лейтенант Юрій Аллеров розповів про підготовку РФ до анексії Криму і настроях жителів ОРДЛО в інтерв’ю для Інтернет-видання "Апостроф"

 

Генерал-лейтенант ЮРІЙ АЛЛЕРОВ очолює Національну гвардію України з грудня 2015 року. Про те, як змінилося це військове формування, створене свого часу з бійців Внутрішніх військ та представників Самооборони Майдану, за останні півтора року, чому дітей в Криму і на Донбасі лякали нацгвардійцями, про причини початку війни та тих, хто боронить країну зараз на сході, командувач Нацгвардії розповів у першій частині інтерв'ю "Апострофу".

 

Зустріч з "Апострофом" Юрій Аллеров призначив у день урочистостей з нагоди другої річниці утворення бригади швидкого реагування – єдиного військового формування в складі НГУ, створеного у повній відповідності до стандартів НАТО. "Насправді, ця річниця збіглася зі ще одним дуже важливим для мене особисто святом – Днем Незалежності Грузії", - пояснює Аллеров.

 

- А чому для вас це особливе свято?

 

- Я там сім років прослужив. І зараз у нас дуже тісні відносини з Національною гвардією Грузії. І дуже багато хлопців-грузинів, які є справжніми патріотами України, зараз знаходяться на передовій на Донбасі, виконують там серйозні бойові функції.

 

- І багато їх там?

 

- Кількість не назву. Скажу, що у нас там сьогодні є певна група розвідників, чия основна задача – протидія диверсійним групам росіян.

 

- Це добровольці?

 

- Так, добровольці, які мають посвідки на проживання. Деякі навіть одружилися тут, створили родини. І вони воюють на нашому боці.

 

- А взагалі, як багато добровольців-іноземців у Нацгвардії? І як вам вдається врегульовувати дуже болюче питання з наданням їм громадянства?

 

- Ви знаєте, вирішення питання з громадянством – не моя прерогатива. Я лише можу клопотати про це. У 2014-2015 роках це дійсно була проблема. Активна фаза бойових дій, люди зі всього світу виявляли бажання допомогти Україні – і їх було більше, ніж ми були спроможні забезпечити… У нас був цілий підрозділ, сформований з вихідців з Кавказу. Я був особисто знайомий з командиром батальйону імені Джохара Дудаєва Ісою Мунаєвим. Познайомились ми в Дебальцевому. А потім він загинув…

 

Україна і сьогодні не лишилась зі своїми проблемами наодинці. І сьогодні є багато тих, хто хоче підставити нам плече у боротьбі за реальну незалежність. Разом з тим Україна залишається щитом, буфером між Європою і Росією, якої панічно бояться як сильні держави, так і слабкі. Балтійські країни – на нашому боці. Вони розуміють: одразу після України під ударом опиняться вони. Поляки також розуміють це… Мені доводилось спілкуватися з військово-політичним керівництвом Туреччини, яка має потужну, одну з найбільш активних і сильних армій в НАТО. То вони там теж панічно бояться Росії, тієї навали, яка посуне, якщо почнеться якесь протистояння. Тому світ сьогодні й проводить таку тонку і обережну політику: ніхто не хоче мати Росію за ворога.

 

- Саме тому замість дієвої реакції на російську агресію ми бачимо лише "глибоку стурбованість"?

 

- На превеликий жаль, люди сьогодні досить нещирі у своїх почуттях. Вони прагнуть спокою і того, щоб нічого не довелося для його досягнення робити. То вже ми на своїй землі виборюємо незалежність і мусимо витрачати і людський, і фінансовий ресурси, аби створювати сучасну армію. Паралельно нам треба піднімати економіку. Треба залагоджувати існуючі політичні суперечності. Це серйозна проблема. Паралельно реформуватися, воювати і думати, що ти сьогодні незалежний – важкувато буває.

 

Самотужки нам сьогодні вистояти перед існуючими проблемами і загрозами просто неможливо. А допомога від партнерів не завжди розподіляється корисно і ефективно. Тому керівництво країни багато працює над тим, щоб збалансувати питання загроз і розподілу зовнішньої допомоги.

 

Знаєте, мені доводилось навіть чути, як деякі недолугі генерали з інших структур висловлюють таку думку: навіщо нам друга армія, тобто Національна гвардія, якщо одна армія вже є? Такі твердження, знаєте, як мінімум непрофесійні. Нацгвардія має своє коло задач. І тільки в сфері оборони наші задачі схожі з задачами Збройних сил. У той же час ми відповідаємо за охорону і оборону кордону. Перед нами стоять завдання зі знищення бандформувань всередині країни. Є ще купа завдань, які притаманні тільки Національній гвардії.

 

Але коли почнеться війна, ми, згідно із законом, переходимо у підпорядкування Міністерства оборони. І коли сухопутний компонент Національної гвардії буде виконувати задачі разом зі Збройними силами – ми повинні діяти за однією тактикою. У нас має бути одна система підготовки, однакове озброєння, одна система логістики. Ці питання повинні вирішуватися вже сьогодні, на рівні підготовки. А деякі з керівників не розуміють цього.

 

- А чому, як ви думаєте, вони цього не розуміють?

 

- Багато є здогадок. Хотілося б вірити, що причина – у недолугості. Хоча коріння – значно глибше. І це не державницький підхід. Тому в цих питаннях треба інколи проводити роз’яснювальну роботу з керівниками і генералами інших відомств.

 

- А як щодо тверджень, що створення і фінансування Національної гвардії – це один з кроків до побудови поліцейської держави? Таку думку сьогодні частенько можна почути…

 

- Ви знаєте, треба просто трохи пригадати недалеке минуле. У 1992 році я повернувся в Україну з Кавказу, де служив. І потрапив до Нацгвардії. Такого морального духу, такого патріотизму, такого відчуття національної гідності не було тоді, певно, більше ніде. І це все надзвичайно мотивувало. Тоді про гроші мова взагалі не йшла. А щоб потрапити у Нацгвардію, треба було пройти серйозний відбір. Нижчих від 1 м 78 см хлопців на службу не брали…

 

Я був командиром бригади в Сімферополі. Це були не хлопці, це була гордість і краса. Нацгвардія – це звучало гордо тоді… Але ті політичні суперечності та боротьба за розподіл впливу і влади, що тоді відбувалися, призвели до знищення Нацгвардії.

 

Хоча, якби на початку 2014-го існували ті потужні військові формування, які існували в 1990-х роках, то жоден російський солдат би не перетнув кордон нашої країни. Гвардія б цього не дозволила. У Керчі була потужна бригада, були потужні бригади в Сімферополі, в Севастополі. Тоді дуже велика увага зверталася на те, щоб формування могло реагувати на загрозу.

 

А що ми мали на початок 2014-го? Розпалося Міністерство внутрішніх справ, повтікали з країни президент, міністр внутрішніх справ, командувач Внутрішніх військ… І Росія приступила до реалізації свого плану з анексії Криму, до якого готувалася років десять, не менше.

 

 

- З чого ви робите такий висновок?

 

- Я був командиром бригади в Криму, командував частинами у Красноперекопську, у Сімферополі, у Севастополі... У мене онук народився в Сімферополі! І я бачив, як з 2005 року офіцерів Чорноморського флоту Росії у Криму, які народилися в Україні, мали українське коріння, дружин, сім’ї, росіяни почали прибирати з Севастополя, із Криму. Там залишалися лише ті, хто народився в Росії і не мав жодного зв’язку з Україною. Вони вже готувалися до якоїсь агресії. Про це не прийнято було тоді говорити, але сьогодні аналітика показує, що то був не збіг. Помаранчева революція 2004 року показала, що українців не дуже влаштовує статус колонії Росії. Навіть найменша незгода з Росією, кожна спроба стати реально незалежними й ідентифікувати себе як окрему націю і державу завжди викликали у північного сусіда величезне обурення. І війна, яка почалася у 2014 році, – це доказ того, що Росія ніколи не бачила Україну як незалежну країну.

 

- Але ж спроби відгризти шматочки території України з боку Росії робилися впродовж усієї нашої незалежності. Свого часу чимало шуму було через претензії Росії на острів Тузла. Що вже говорити про непублічні зазіхання з боку Росії і в часи Кучми, і після нього! Але тоді це все вдавалося зупинити. Чому не вийшло цього разу, як гадаєте?

 

- Ми самі в тому винні. Бо на всі ті попередні спроби не відреагували так, як слід було відреагувати. Десь промовчали, десь побоялися, десь не показали своєчасно зуби… Я не раз висловлював свою думку з цього приводу раніше. Але сьогодні я – командувач Національної гвардії. Тому мушу бути обачним і говорити як посадовець високого державного рівня.

 

У той же час у нас є загроза не лише зовнішня, а й внутрішня. У нас є 18-19-річні воїни, в яких у голові – вакуум. Сьогодні ні школа, ні інститути майже ніяким чином не впливають на національну свідомість молоді. З’явилися лише зачатки національної ідеї, бо виникла загроза. Ми об’єдналися завдяки тому, що до нас прийшло горе.

 

Так от зараз найкращий варіант – об’єднатися, консолідуватися, створити державу, економіку підняти. Не мірятися, як моя донька каже, градусниками, а об’єднатися навколо спільної мети. І думати не лише про хліб насущний, а й про те, що буде завтра. Мені би хотілося трошки більше відповідальності як у молоді, так і у старшого покоління – за майбутнє нашої країни. Це дуже важливо, мені так здається.

 

Саме тому ми в Нацгвардії пішли на реалізацію того, що інші лише декларували. Ми створюємо інститут капеланства. Відповідне рішення вже затверджено.

 

- Давно?

 

- Трохи більше місяця тому. У нас є відповідна постанова, усі необхідні документи. Ми вже розпочали відбір. Капелан, незалежно від конфесійної приналежності, буде дбати про духовність, вчитиме військовослужбовців керуватися Божими заповідями, а також допомагатиме командирам чітко розуміти, у якому стані перебувають їх підлеглі. Це буде йти, в першу чергу, на користь країні.

 

- Ви передбачили задоволення релігійних потреб всіх віруючих? Військову службу ж несуть не лише християни, а й мусульмани, юдеї…

 

- Так, усіх. Незалежно від конфесійної приналежності, капелани, в першу чергу, стануть помічниками і радниками командирів, разом з тим, не матимуть стосунку до керівництва військовим підрозділом. Вони створюватимуть місця для спілкування і християн, і мусульман, і вірян інших релігій.

 

Це надзвичайно важливо. Особливо в умовах, коли важко, коли йдуть бої. Ці моменти дають підлеглим впевненість у рішенні командира, у виконанні наказів – навіть якщо це означає жертвувати своїм життям.

 

Утім, у нас ще з 2014 року в кожну частину приїздили священнослужителі. Вони одягали зверху камуфльовану форму – незважаючи на те, це був католицький чи православний священик. Чи навіть священнослужитель Московського патріархату. Хоча для останніх у нас зараз введені обмеження. Коли ми створили інститут капеланів у Національній гвардії, до мене приїздили високі чини УПЦ МП і запитували: чому ви не берете наших представників капеланами?

 

- А чому ви не берете? Я була впевнена, що це вони не хочуть…

 

- По-перше, це постановою Кабміну прописано.

 

- Що капеланами не можуть бути священики УПЦ МП?

 

- Так. Прописали: "За винятком представників Московського патріархату"… Я представникам УПЦ МП, які тоді до мене приїздили, сказав: "Шановні, Бог – єдиний". Нагадав, що є певні проблеми, пов’язані саме з діяльністю їхньої церкви. Навіть приклад навів, який на моїх очах відбувався. Я працював з розвідкою, з народним опором, коли колони сепаратистів з російськими найманцями під’їжджали до церкви – і виходили настоятелі УПЦ МП і благословляли їх на "священну війну" проти українського народу. Вони ж їхали воювати проти наших хлопців... Питаю: як ви це поясните? У них не було слів…

 

І сьогодні, на жаль, Росія не полишає спроб впливати на території, які знаходяться під впливом, по суті, РПЦ. А ці території в сьогоднішній Україні – досить великі. Це південь, схід і центр передусім.

 

- Раніше капелани, які їздили в зону АТО, робили це фактично на волонтерських засадах. І не мали ні зарплатні, ні соціального захисту. Тепер ситуація зміниться?

 

- Ми їх ставимо в штат. Капелани будуть частиною Національної гвардії. І матимуть і соціальне забезпечення, і заробітну плату, і відповідний статус.

 

- Повернімося до питання Криму. Ви раніше обмовилися, що Росія готувалася до анексії задовго до 2014-го…

 

- Упевнений в цьому на 100%.

 

- Тобто для вас ці події на стали аж такою несподіванкою?

 

- Крим, на жаль, завжди стояв якось осібно. Так сталося, що Україна туди так і не прийшла. Я сам закінчував школу в Криму – і ми досить непогано українську мову вчили. Але розвиток української мови, культури на півострові, збереження української спадщини фінансувалися завжди за залишковим принципом. І це дуже сильно відчувалося.

 

Коли частина Нацгвардії, якою я командував на початку 1990-х, заходила в Севастополь, нам в спини місцеві жителі кричали "Нацики! Фашисти!", яйцями намагалися закидати… Але поступово, побачивши, що ми намагалися допомагати і органам державної влади, і місцевому населенню, коли було важко, люди змінили своє ставлення. І це було дуже важливо.

 

І сьогодні ми намагаємося підняти статус нацгвардійця на такий рівень, щоб довіра народу до нас була безумовною. Ми сьогодні потужні, ми знаємо, що робимо. Так, у нас чимало недоліків, але ми про них знаємо і працюємо над їх усуненням. І, сподіваюся, нам вдасться переконати наших співгромадян і на Сході України, і в Криму, що "фашисти з Нацгвардії", якими їх лякає Росія, існують лише в мізках російських пропагандистів.

 

- Лякають більше навіть не Нацгвардією в цілому, а, скажімо, бійцями "Азова".

 

- "Азов" – це окрема тема. Сьогодні це - народний рух, який об’єднав молодих хлопців. Були Білецький і ще кілька людей, які свого часу захотіли стати керівниками якихось угрупувань, формувань чи об’єднань. Знаєте, у 1970-х об’єднувалися спортсмени, потім з’явилися якісь "малинові піджаки", потім – спортивні костюми, шкірянки… Підрозділ "Азов" виник на ґрунті патріотизму і народного опору на півдні країни. Чому "Азов"? Тому що вони знаходилися в Маріуполі. І коли почалися перші бойові дії, саме "Азов" разом з військовими формуваннями та підрозділами Національної гвардії визволяли Маріуполь.

 

Це був добровольчий підрозділ. Вони вибрали для себе якісь свої символи, якесь власне ставлення до певних історичних традицій, вони багато чого роблять напоказ… Безумовно, до їхніх лав потрапили і нечистоплотні люди, і ті, хто має судимість… Знаєте, на війні, як у мутній водичці, рибку ловити легше. Деяка нечисть проявляє себе з гіршого боку, використовуючи оцю незрозумілу обстановку, займається підвищенням рівня свого добробуту. Такі були і в "Азові", і в інших добровольчих формуваннях.

 

- Мабуть, не тільки у добровольчих, правда?

 

- Так. Хоча в добровольчих таки більше. Бо добровольці – це всі, хто завгодно. Військові ж хоч якось підконтрольні кадровим офіцерам.

 

"Азов" – це підрозділ, який був мотивований національною ідеєю і територіально склався на базі Міністерства внутрішніх справ. І в 2015 році він перейшов до Національної гвардії. Чому у деяких випадках важко пояснити, що вони там роблять? Тому що у військових формуваннях є система: відбір, молоде поповнення, кадрові офіцери. Вони дотримуються статутів. Ми взяли цей підрозділ і за ці більш ніж півроку багато чого зробили. Ми пропускаємо їх через свої навчальні центри, стараємося, щоб вони чітко зрозуміли всі військові ритуали, намагаємося, наскільки це можливо, прибрати оці їхні язичницькі жести і ритуали... Але не ламаємо через коліно, тому що сьогодні, на жаль, іншого такого мотивованого народного опору на сході країни немає.

 

Залучення до служби окремого загону ми погоджуємо з керівництвом антитерористичної операції, Генерального штабу. І в більшості випадків ті, хто "чудять", не мають жодного відношення до окремого загону спеціального призначення "Азов". Про "азовців" говорять багато, в тому числі гидоти. Але щоб зрозуміти реальну ситуацію, достатньо поговорити з мешканцями Маріуполя. Там у більшості випадків є довіра і надія на "Азов". Хоча є й ті, хто ними не задоволений. Бо саме "Азовом" лякають дітей в Донецьку.

 

- У Донецьку дітей лякають і Дмитром Ярошем та його соратниками, і "Донбасом".

 

- І Нацгвардією. І я маю вже дві кримінальні справи від Слідчого комітету РФ.

 

- Уже дві?

 

- Перша з'явилася десь у травні-червні 2014 року. Друга – коли я вже став командувачем Національної гвардії. Вони ж порушують карні справи проти українських високопосадовців. Ви тільки вдумайтесь, який цинізм: я на своїй землі, у своїй країні захищаю інтереси держави, свого народу – і проти мене хтось у зв’язку з цим вважає можливим порушити карну справу у Росії!

 

- То, можливо, там не тільки справи порушено? Можливо, вас там уже й засудили і посадили заочно – а ви й не знаєте…

 

- Та мені байдуже! Якими б не були у нас складними стосунки з деякими керівниками інших силових відомств, усі ми об’єднані однією думкою: якщо проти тебе порушили кримінальну справу у Росії – це своєрідна винагорода. Значить, ти все робиш правильно. Так що ми спокійно це сприймаємо. Мене коли питають: "А поїдете в Росію?", я жартую у відповідь: "Можу, але тільки років на 15 за раз"

 

- Або з парадом, як дехто обіцяв.

 

- Ну, говорити про парад – поки зарано. Хоча я в Криму чимало часу прожив. Закінчив школу там. Крим знаю досить добре. І якщо прийде час іти туди воювати – я зможу там воювати.

 

- А чи потрібні нам такі співгромадяни, для яких визначальною є виключно наповненість гаманця і холодильника?

 

- Ви знаєте, я знаю багато людей там. Майже без перерви був там 1,5 року, а так весь час на сході… І там (на Донбасі, - "Апостроф") досить багато українських сіл, люди в яких розмовляють українською мовою… Це наші співгромадяни. Кинути їх – це якось не по-людськи, не по-християнськи.

 

Так, там є виродки, які, користуючись ситуацією, посідають якісь посади, мають преференції в управлінській діяльності так званих "республік". Але щойно ми перекриємо їм кисень, щойно візьмемо під контроль кордон – нам не треба буде навіть туди заходити і воювати там. Усе само собою стане на свої місця. Бандформування ми зачистимо. Треба тільки дати людям там можливість вдихнути повітря свободи, яке є у нас тут. І все стане на свої місця.

 

Люди не винні в тому, що трапилось. Держава ж теж виявилась не готовою до того, аби їх прийняти. Чимало людей, які сьогодні перебувають на окупованих територіях, були готові їхати в Україну, кинувши там все – але їх тут ніхто не чекає, їм нема куди їхати. Навіть якщо у людини там є лиш кімнатка чи невеличкий будиночок у власності – тут ми не можемо їй запропонувати і того. Тому люди залишаються і живуть там.

 

У моєї доньки є одногрупниця, яка живе зараз в Харкові, а її батьки – у Торезі. У неї була перепустка, термін дії якої нещодавно добіг кінця. Її батько – при смерті, лікарі кажуть, жити лишилося йому тиждень чи два – а вона не може до нього поїхати. Чи винні ці люди, що їм не було куди приїхати в Харкові?

 

Щоб відчути, що таке Донбас, там треба побути просто трошки. Безумовно, жителі Донбасу трохи відрізняються за ментальністю, за ставленням до України від уродженців Західної України. Але східняки – такі ж українці, як і всі решта.

 

І дуже помиляються сьогодні ті, хто вважає, що треба просто відрізати Донбас і забути. Так не можна! Інакше ми прийдемо в нікуди. Розірвемо нашу країну на маленькі шматочки – кому в Румунію, кому в Польщу, кому в Московію… І все – нема країни. Цього в жодному разі не можна допускати.

 

- Ви говорили про ставлення місцевих до Нацгвардії в Криму. А коли вже почалася війна, і ви опинилися в зоні АТО – яке ставлення з боку місцевих до українських військових переважало, за вашими спостереженнями?

 

- Знаєте, досі, коли чую слово "Крим", у мене відчуття, наче мені по серцю, як по склу, шкребуть чимось гострим. Досі захлинаюся від відчуття безсилля, від того, що тоді ми нічого не зробили, аби вберегти Крим…

 

На Донбасі ж ситуація була зовсім іншою. Коли почалася війна, ми побачили переляканих людей. Людей, які не бажали війни. Які не розуміли, що відбувається. Які були залякані вже російською пропагандою, яка ще за Майдану показувала їм абсолютно альтернативну "реальність". Усе, що було на Майдані, для них – зло. Усі, хто там був – "майдануті", за винятком "Беркуту". Людей штовхали до висновку: краще відокремитися і йти до Росії. Але сьогодні вони відчули на собі, що таке російська агресія, яким потужним може бути вплив пропаганди на свідомість звичайних громадян. Вони відчули на власній шкірі, що їхній омріяний "русский мир" – це тоталітарний режим, це аналог Північної Кореї з її вічним "одобрямсом". Це – шлях в нікуди.

 

- Ви вірите, що люди, які там знаходяться, це дійсно зрозуміли?

 

- Я не вірю, а знаю. Бо спілкуюся з деякими з них.

 

- На звільнених територіях? Чи окупованих?

 

- На окупованих. Не скажу, що масово, але переосмислення вже йде.

 

Скажу більше, сьогодні у людей на окупованих територіях є злість на керівництво країни. Вони відчувають, що їх кинули, вважають, що ми нічого не робимо, аби їх звільнити, повернути. Таке відчуття там є. Їм набридло те, що відбувається. Їм набридло жити в тих скотських умовах, коли вони навіть нормальної медичної допомоги отримати не можуть. Люди мріють про спокій і надію на завтрашній день. А цієї надії там вже немає. Вони там виживають. Хоча лишаються і ті, хто не хоче міняти свою думку, визнавати, що помилився свого часу…

 

Донбас, як і схід загалом – річ досить тонка. Раніше, коли я не знав так близько цей регіон, думав, що шахтарі – це сила. Це – трудяги. А містечкові царьки на Донбасі, з Януковичем і Ахметовим включно, усі роки незалежності тільки й робили, що ламали людей через коліно, нав’язували їм рабські принципи, раболіпство перед силою, яку мали злочинні бандитські угрупування, що заправляли всім на Донбасі, і віру в те, що гроші вирішують все. Це – Донбас. Вони відверті. Але в той же час їх надто довго ламали, і вони в чомусь почали нагадувати стадо. Їм сказали йти в цей бік – вони пішли, сказали іти в інший – пішли в інший… Нема там вже сили духу шахтарів, "раболєпіє" у більшості з них вже на генний рівень просочилося. Пригадайте історію створення Юзівки, нинішнього Донецька. У ці краї працювати в шахтах часто відправляли людей, що мали проблеми із законом. І Україна туди так і не прийшла.

 

- Як і в Крим?

 

- Так. Я знаю в тому ж Луганську людей, які свого часу туди приїхали з Західної України. І вони так само, як і корінні луганчани, сьогодні почали розмовляти мовою російської пропаганди, тими кліше, які щодня ллються на них з російських телеканалів: "Та ви - "майдануті", нацики!"... Кажу: "Чекайте, зупиніться! Ви ж з-під Львова приїхали – що ж ви розказуєте?!" Отаке.

 

Але ми сьогодні велику роботу проводимо. Намагаємося допомагати місцевому населенню, тим бабусям-дідусям, які залишилися самі. Проводимо контрпропаганду, привозимо гуманітарні вантажі. Намагаємося донести до людей просту думку: Національна гвардія – це народна армія. І їхня в тому числі. Словом, допомагаємо, чим можемо. Інколи це дає серйозний ефект. Але роботи попереду чимало. І її не меншатиме доти, доки ми не побудуємо систему інформаційної протидії.

 

- Її зовсім нема?

 

- Три роки йде війна. А інформаційний простір Донбасу досі не перекритий нашими інформаційними ресурсами. Не мають бабусі з дідусями інтернету. Та й для решти далеко не для всіх він доступний. То як ви думаєте – є та протидія чи немає?

 

Коли ми були під аеропортом, просиділи в одному з населених пунктів неподалік 5 днів, виконували певні задачі – жодного українського каналу там не побачили. 5 російських, 2 донецьких, все те, що мовою Москви розмовляє. І щодня тим людям на мізки – кап-кап-кап… То про що говорити?..

 

Я вам більше скажу. Мені було соромно… Ми вели бойові дії в Ясинуватій, мої спецпризначенці зайшли туди разом з іншими формуваннями, зі Збройними силами… Ми тоді понесли втрати… І хлопці виходять – і з гнівом питають: "Товаришу генерале, поясніть, що ми тут робимо?!" Я намагаюся пояснювати, що Україна єдина і так далі. А у відповідь чую: "Та ні, справа не в тому. Ми це все знаємо. Ми виконуємо накази. Але ми туди зайшли – по нас гатять з артилерії, стріляють з ПТКРів, з вікон автоматні черги пускають, а тут вибігають люди від 50 років і старше – і кричать: "У*бывайте на х*й отсюда! Вы нам тут не нужны!" І ми не розуміємо, кого ми захищаємо? Що ми тут робимо? За що голови кладемо?!"

 

І ви не уявляєте, як складно говорити в такі моменти з воїнами, які готові ціною власного життя виконати наказ – і які стикаються з тим, що народ їх не чекає… У таких умовах дуже важко зберегти впевненість в правильності того, що робиш…

 

- Ви ж кажете, що ситуація змінюється зараз…

 

- Важко сказати, наскільки вона змінюється. Бо таких близьких контактів у мене лишається все менше і менше. Я маю відношення до певного народного опору там. І люди, які туди входять, по-різному висловлюються – як в Криму, так і на Донбасі. Вони говорять про те, що є переосмислення, що таке Росія. І є сьогодні страх: ага, Україна прийде – а що буде зі мною? Я ж свого часу зробив вибір. І тепер, коли вони прийдуть – вони мене знищать?.. Вони вже бояться, що ми прийдемо – в деяких випадках. Тому тут треба серйозно взятися за інформаційну політику, щоб донести до людей в окупації просту думку: коли ми прийдемо на окуповані території – ми не будемо їхніми ворогами. Ті, хто стріляв, зраджував, вбивав, чинив злочини – ті будуть відповідати. А решта просто продовжуватимуть жити, як і має бути. Так що тут нам треба величезну, серйозну і дуже тонку роботу проводити.

 

Лилия Рагуцкая

Фото: Олександр Гончаров